У Антоніни Іванівни троє дітей, всі вже давно виросли, та покинули батьківське гніздо. Старший живе закордоном, там сім'я у нього двоє дітей. Як в місто поїхав колись, багато років тому, так більше мати його і не бачила, тільки фото, листи, телеграми з привітаннями...Все зберігає вона дбайливо, буває, довгими зимовими вечорами занудьгує по синові, дістане пачку листів і перебирає, перечитує.
«Синочка, сумуємо з батьком по тобі, хоч раз з'явися, з невісткою, онуками познайом...» — пише мати.
Але йому все ніколи, життя біжить — не наздогнати, хіба так важко приїхати хоча б на кілька днів погостювати?
Середня — Полюшка, вийшла за військового і все по містах та селах катається, донька одна у них, іноді бувають в гостях, але зовсім недовго. Дуже вже дід любить свого зятя — Пал Палича, ради вони за середню дочку, добре влаштувала своє життя, приїжджає — очі світяться щастям і добротою, знати все гаразд у сім'ї, за неї душа спокійна...
А ось молодша — Любонько все одна, то спершу заміж за сільського вийшла хлопця — Макара, але після народження Лені щось не склалося у них, розійшлися. Люба подалася в місто, закінчила технікум, так влаштувалася в ательє швачкою, незабаром і онука забрала.
— В місті йому буде краще, математична школа, гуртки — не занудьгує, — говорила донька збираючи сина, той плакав вчепившись в спідницю бабусі, але хто ж рідної матері перечити буде...
***
Майже добу Антоніна Іванівна їхала в задушливому плацкартному вагоні, гаразд полку нижня дісталася, але правда бічна — зручностей з нею менше. Їхала і уявляла, як обійме дочка, поцілує онука, думки ці гріли душу в дорозі. Три роки дочка не була у них з батьком, Льонька підріс напевно, виструнчився...
Дід все хотів їхати, та нездоровиться йому до осені стало.
— Ти батько, тиждень без мене як -небудь пробудеш? — сказала якось чоловікові Антоніна Іванівна — не можу я так більше, душа вся изболелась, треба провідати.
Навантажили сумки гостинцями. Рано вранці посадив Іван Михайлович дружину на поїзд, важко з поклажею такий одного, але куди діватися, без гостинців нікуди...
***
— Мам, треба було заздалегідь попередити, зателефонувати, мені ж з роботи треба відпроситися, сина зі школи забрати, потім за продуктами в магазин збігати, весь день як білка в колесі, як телеграму твою отримала...
— Прости мене донечка, я сюрприз хотіла тобі зробити, а телеграму по-старому відправила, зв'язок адже не завжди є в селі нашому, — виправдовувалася мати.
— Так що може недоговариваешь? Сталося що-небудь? Батько як?
— Та все добре, трохи занедужав, так у нього буває по осені.
Двері відкрив Льоня, як він витягнувся, зміцнів за ці роки.
— Ну здрастуй онучок! — жінка обняла його міцно.
— Гаразд тобі ба, — хлопчина вивільнився з обіймів бабусі, та став пильно розглядати.
— Що ж ви мене з дороги не зустріли, ледве дотащила сумки, — докірливо глянула Антоніна Іванівна на дочку...
— Ну так до твого приїзду готувалися, борщ доварила, котлети посмажила, не порожнім ж столом тебе зустрічати, — знизала плечима Люба.
Що-ж, борщ, так борщ, вже через кілька хвилин бабуся кричала в трубку дідові: «Все добре! Зустріли! Допомогли! Не хвилюйся ти так, ось сідаємо за стіл, вечеря дочка приготувала смачний! Тобі великий від всіх привіт!...»
Сіли за стіл, Люба розлила по тарілках борщ, та питає.
— Мамо, тобі одну котлету чи дві?
Антоніна Іванівна настільки зголоднів, що сьела б всі три, подивилася на неї і сказала:
— Так став на стіл, сама покладу.
На блюді виявилося п'ять невеликих котлет, з'їли по одній, потягнулася за другий, третій брати не стала — незручно. Згадала, як готувала дітям завжди багато, щоб їли досхочу, в тарілки з гіркою накладала їжу. А тут...може у дочки з фінансами погано, може треба було допомогти грошима, заощадження тобто невеликі, ще накопичать, урожай в цьому році добрий зняли...
А потім пройшлася по кімнатах — ремонт свіжий, телевізор в залі на всю стіну, меблі нова, кімнатка у внука затишна, все є в ній.
— Мам, ти надовго до нас? — запитала Люба жінку, домыв посуд на кухні.
— А що, чай не рада? Тільки приїхала, вже коли від'їду цікавишся?
— Та ні, що ти, просто з квитками туго зараз, потрібно взяти відразу, інакше буде знову місце на боковині, так в кінці вагона. Ти мам дай свій паспорт, я завтра після роботи відразу і з'їжджу, щоб справу в довгий ящик не відкладати...
Антоніна Іванівна знизала плечима, треба так треба, вечір провела в компанії онука, дивилася фотографії, відео зі шкільних свят, раділа за Льоньку, хороший хлопець росте, тямущий, ех, шкода дід не побачить, треба фотокартки хоча б попросити підписати йому...
Так минуло кілька днів, з кожним новим днем відносини ставали все холодніше і холодніше, онук частіше закривався в кімнаті, займаючись уроками або тікав до сусідського хлопчика пограти в приставку, а Люба, то з роботи затримувалася, то з подругами вечір проводила, приходила, скидала чоботи, та спати йшла. Занудьгувала Антоніна Іванівна по простому людському теплу, не так вона собі уявляла зустріч з дочкою, отзвонилась діду, та пішла збирати речі. По дорозі в кімнату випадково почула розмову дочки з онуком.
— Мамо, а дядя Юра коли приїде? Він обіцяв зводити мене на футбол?
— Скоро синочку, ось бабуся поїде... — відповідала Люба.
— А коли бабуся поїде?
Дослухувати не стала, сльози потекли по щоках, тримаючись за стінку дійшла до кімнати, зібрала речі, накинула пальто, вже стояла в дверях, коли вийшла з кімнати дочка.
— Ти куди на ніч дивлячись? Поїзд то у тебе завтра ввечері.
— Нічого, поміняю квиток. Ох Любонько, не такої ми тебе з батьком виховували, не буду нічого розповідати, почне переживати, за фотографії спасибі, все просив, онука подивитися хоче, ну, прощайте...
***
Доїхала добре, місце на цей раз дісталося не бічне, і на те дочки спасибі. Правда довелося ніч просидіти на вокзалі, загорнувшись у стару видавшую види шаль. У поїзді все дивилася у вікно і думала, як же швидко пролетіло життя, як швидко вони з батьком стали не потрібні своїм дітям, адже скільки любові, турботи і материнського тепла було вкладено в них...
— Здрастуй Тонечка, як добралася? — запитав її чоловік, зустрівши на вокзалі. — Місця собі не знаходив, так скучив, що аж схуд!
Антоніна Іванівна обняла його і всміхнулася. Хоч хтось чекає, хоч кому-то вона ще потрібна...
