Спочатку ти чогось чекаєш...
Дуже довго. Віриш, надієшся, перевіряєш, чи може воно вже сталося чи скоро станеться. Ну там, за обставинами, дивлячись чого чекаєш...
А потім приходить відчуття «спасибі, не треба». Спокійне, рівне, без надриву, розуміння того, що навіть якщо це зараз станеться, ти вже не зможеш прийняти і порадіти цьому, як колись чекав. Тому, дякую, не треба.
Ось тепер... ось так... після всього цього — не треба. Ні, я не вередую. Не маніпулюю. Не набиваю ціну. Просто — немає. І не важливо, що хтось зрозумів, вирішив, усвідомив і нарешті готовий.
Раніше треба було думати. Раніше. Поїзди йдуть, літаки відлітають, люди перестають чекати. Всі? Так, всі. І не треба ось цього... як же так, це ж обставини, як ти не розумієш?
Розумію. Приймаю. Але вже не хочу. Мигцем подивишся і подумаєш: а тобі не страшно? Ховати свої мрії, не страшно? Ні, не страшно! Бо мрія, ображена довгим очікуванням, вже не мрія. З неї йде енергія.
Давайте вже помремо? — Ну давайте! Тому краще відпускати свої мрії, коли вже зрозуміло, що очікування входить в звичку.
Я б багатьох людей хотів запитати, і себе іноді: а чому ви думаєте, що вас будуть чекати? Ось стільки часу, стільки разів, чекати і чекати, звідки у вас така впевненість, що ви цього варті?
Що час, проведений з вами, для кого-то настільки безцінне, що він не знайде чим заповнити замість цього свою реальне життя?
Знаєте, навіть найбільша любов може закінчитися, якщо весь час обманювати очікування людини. А що вже говорити про дружбу, про роботу?
Тому не змушуйте людей чекати. Це досить огидно, почути у відповідь: «спасибі, не треба». Втім, відчувати всередині порожнечу замість надії теж не в кайф...
