Зібрав Господь Бог усіх, кого створив, і вирішив кожному витвору свій вік відміряти.
Першим він підкликав до себе людину і сказав:
«Чоловіче, ти – істота не велике, тому даю тобі 20 років життя».
Чоловік подумав: «Мало!», але не став сперечатися з Творцем. Зітхнув, і тихенько відійшов убік.
Наступного Бог покликав до себе коня.
«Ти, кінь – істота велике, тому призначаю тобі 40 років життя».
Але кінь почала благати «Помилуй, Господи! 40 років плуг тягати, батогом по спині отримувати! Ні, мені і 20 років вистачить. А решта 20 віддай краще людині, йому вони потрібніші».
Бог дав добро і покликав корову.
На тій же підставі, що і коні, дав їй 40 років життя. Але корова відмовилася: «Боронь, Боже! 40 років за вим'я мене смикати будуть! Мені вистачить і 20, а решту роки віддай людині, йому вони потрібніші». Погодився Бог.
Покликав собаку:
«Тобі, собака, 30 років призначаю!»
А собака: «Господи, помилуй! Ну куди мені 30 років сидіти на ланцюгу, гавкати на кожного та кость гризти... Давай мені 15, а решта віддай людині».
А Богу що?
Віддав ще 15 років людині, покликав кота і запропонував йому 20 років життя. Але кіт подумав: як це 20 років мышатину є, і відмовився від 10 років життя — теж подарував їх людині.
З тих пір так і живе людина...
Спочатку 20 років свої проживає — турбот і горя не знає. Потім настають 20 років кінських: працює людина як кінь, тягне на собі віз — робота, дім, сім'я... Наступні 20 років — ті, що корова подарувала: «доять» людини діти, онуки... Хто на дачу, хто на машину... А потім собачі 15 років живе: вдома сидить, будинок вартує, за онуками доглядає так на вулицю поглядає. А приходять котячі роки, тут вже як пощастить... Можуть, як кота по голові погладити, а можуть і під зад штовхнути ногою.
