Жахливу помилку зробила одна жінка під Різдво. Спочатку вона все правильно робила, так вона думала. Одягла чоботи, схожі на солдатські. Шубу і шапищу. Сіла за кермо свого джипа і поїхала до однієї дурці. Корисливою тварюці. Розбиратися.
Жінку звали Тамара Леонардівна, припустимо. У неї був єдиний син, вона його пізно народила, для себе. І так удвох з сином прожила тридцять років. Сина вона шалено любила. Заради нього і жила і працювала щосили. І розбагатіла заради нього. А син познайомився з дівчиною Оленою з гуртожитку. Та ще з дитиною!
Тамара Леонардівна знала людей. Вона знала, що ця дівка, як вона Лену називала, хоче забрати у неї сина і поживитися майном. От і поїхала вона розбиратися з дівкою, дізналася, де та живе. І вирішила цю Олену залякати або підкупити; як вийде вже. Але відірвати змію від свого сина, який перестав слухати маму і тлумачив про одруження.
Тамара Леонардівна була обличчям схожа на бульдога. Важке обличчя зі складками і брылями. А очі у неї горіли від злості як у собаки Баскервілів. Вона була велика жінка, як пам'ятник Батьківщині. Думаю, на Кабаниху вона скидалася більше всього; з п'єси Островського.
По дорозі Тамара Леонардівна купила кілька яблук і груш. І брязкальце для дитини. Все ж свято. Треба ж якось почати розмову, вірно? Не звірі ж ми люті, не ягуари!
Так що все правильно робила. Подзвонила у двері, зайшла, як циклоп, зняла чоботи і шубу. Привітала з наступаючим цю дівку, тільки хотіла почати спіч, і тут побачила в манежі дитини.
Біленький такий хлопчик. Петруша його звали, як боязко сказала Лена. Вона стояла й трусилася від страху. Тому що Тамара Леонардівна могла налякати, вже повірте!
Тамара Леонардівна підійшла до манежу і простягнула малюкові брязкальце. На! І тут малюк раптом залився таким радісним сміхом, що Тамара навіть здригнулася. Малюк схопив брязкальце ручкою і став так потішно переступати ніжками в шкарпетках, тримаючись однією рукою за борт манежу, — на зразок танцю такого. При цьому він махав брязкальцем і не зводив синіх очей з Тамари. І ще радісно взвизгивал, від захвату. Чомусь Тамара Леонардівна вселила малюкові надзвичайний захват!
Він став тягнути ручки до жінки, скиглячи і регочучи. Очі як щілинки сталі, рот з двома зубами розтягнувся до вушок...
Ось тут Тамара помилку і зробила. Взяла малюка на руки; інстинктивно. А Петруша обійняв її міцно-міцно, щосили. А потім став чіпати рукою обличчя, брязкальцем злегка постукувати по лобі їй і воркувати...
Ну, і вона стала воркувати. Стала умильным голоском говорити всякі дурні й безглузді слова: «хто це такий малипусечка? Хто цей маленький попсинька? Хто у нас такий солодкий сахарочек?», — як дура стала. І серце її стислося так солодко, так гаряче стало в грудях... А Петруша не зводив з неї закоханих очей і прямо чіплявся з усіх сил! Ні за що не хотів до мами. І пахло від Петруші щастям. Любов'ю. Ангелами, — якщо вони пахнуть, то саме як маленькі дітки...
Так Тамара Леонардівна і сама не хотіла віддавати малюка. Вона б зараз все на світі віддала б за Петрушу. З нею трапилася любов. Бах! — і все. І по складках особи текли теплі сльози...
Ну, далі і так все зрозуміло. Тамара Леонардівна наказала синові одружитися! Хоча він наказів не слухав. Але женився; він же любив Олену і Петрушу. Шантажем і обіцянками Тамара Леонардівна заманила молодих жити у свій величезний будинок. Але вона до них не особливо лізла, так що вони добре живуть мирно. Всі увагу Тамари поглинена Петрушей. Вони просто не можуть один без одного; у них любов. Вони дуже люблять один одного.
Так одна жінка зробила жахливу помилку. Чи ледве не зробила? Як знати? І знайшла свій різдвяний подарунок несподівано. Різдво — особливий день. І подарунки теж особливі...
Автор — Кір'янова Анна
