Молода, гарна, симпатична жінка, дуже схвильована.
— Мені дуже потрібен ваш рада. Щодо нашого сина. Нам і в садочку сказали, та ми й самі бачимо. Може бути, ми робимо щось не те?
— Може бути, — я стенаю плечима. — Але це я зможу сказати тільки тоді, коли в подробицях дізнаюся, що ви робите і що всі бачать.
— В тому-то і справа, що у нас все начебто в порядку. Повна сім'я, хороший достаток, я не працюю, займаюся дітьми — у мене ще донька двох років. Бабуся теж бере участь. Якщо треба, приходить няня. Чоловік, звичайно, працює, але з дітьми теж проводить час — вечорами і у вихідні. І ми регулярно кудись ходимо всією сім'єю: в музеї, кафе, розважальні центри або на якісь спеціальні заходи, де є дитяча програма. Ось недавно були в Російському музеї, там був інтерактив про традиційне дитинство — нам здалося дуже цікаво. Ще ми багато подорожуємо, два місяці тому були в Іспанії, до цього у Стокгольмі...
— Так, все начебто нормально, — погодилася я. — А по медичній частині?
— Ми в районну поліклініку майже не ходили, але спостерігалися у приватного невропатолога. Він нам нічого такого не говорив, прописував масаж і ще гліцин. Ще Вовочка до року погано спав, доводилося його на руках гойдати, але потім все налагодилося, і зараз він спить добре. Пішов, заговорив і все інше за віком, навіть трохи раніше, тому що я завжди з ним дуже багато займалася — ми і малювали і ліпили, і вироби всякі робили, і тонку моторику розвивали. Я дійсно цікавлюся розвитком дітей, багато читала, в тому числі і ваші статті, лекції слухала, на форумах, якщо бачу щось цікаве, обов'язково пробую зі своїми. Розумієте, мені це і самій подобається...
І тут все нормально. Адже бувають матері, які чесно роблять для своїх маленьких дітей «що положено» і навіть більше, але самим їм це буквально поперек горла. І тут їй самій важливо, потрібно і цікаво.
— Вовочка ходить в садок?
— Так. Це дуже хороший приватний садок, невеликі групи, прекрасна атмосфера, багато розвиваючих занять і абсолютно дивовижні педагоги. Ми ходимо туди чотири дні в тиждень, і ще два рази — на музичні заняття в Дитячу школу мистецтв. Це не музична школа — там більш вільна атмосфера, вони там малюють, співають, слухають і слухають музику, самі грають на різних музичних інструментах...
— Ага. Ну і що ж у результаті всього цього відбувається з Вовочка? — запитала я, вже маючи деякі припущення. — У чому проблема?
Жінка зітхнула і заплющила очі, ніби перед стрибком у холодну воду.
— Розумієте, він ніби нічого не хоче, і йому нічого нецікаво. У нього все в порядку з головою, повірте, я це точно знаю. І з концентрацією уваги все в порядку, ми перевіряли. Але навіть на найбільш цікавих заняттях він часто поводиться як, вибачте, розумово відсталий: дивиться в бік, колупає в носі, щось мукає собі під ніс, штовхає інших дітей, намагається дістати з моєї сумки телефон... Я його потім питаю: «Ти розумієш, що викладачка розповідає?» — «Так». — «Тобі зовсім нецікаво?!» А він так байдуже відповідає: «Ага, зовсім». — «А що тобі цікаво?» — «Нічого».
І вдома те ж саме. Будь-яке заняття — через силу, через «та ну-у-у-у...», і я бачу: він не прикидається і не вередує, йому дійсно хочеться.
Від цього мені просто страшно стає. Адже йому шість років, менше ніж через рік до школи. А там-то все буде, як не крути, не так цікаво. Як же він там буде? Ми з чоловіком давно пригледіли хорошу державну гімназію, але тепер вже думаємо про приватній школі: хто його буде в цій гімназії терпіти, якщо йому нецікаво і він, замість того щоб слухати, комашки по столу розмазує?
І ось я до вас прийшла запитати. Може бути, ми тут самі у чомусь винні? Може бути, ми щось не так робимо? Може бути, він все-таки чимось хворий, невропатолог коли щось прогледів, і його тепер обстежувати і лікувати треба? Або іноді кажуть, що ось, дитина перевантажений гуртками і всякими заняттями, йому, мовляв, зітхнути колись, його всюди тягають, він просто жахливо втомлюються і тому... Так адже у нас не так! У нас всього один гурток два рази в тиждень, і в один з цих двох днів він і в садок не ходить. Від чого йому втомлюватися? А вже які там у них у садку заняття неутомительные! Наприклад, раз на тиждень приходить чудовий захоплений своєю справою біолог зі всякими справжніми тваринами — кроликами, пахвами, равликами, павуками — і все про них розповідає. І всіх їх можна розглядати, торкати... Якщо б мені таке в шість років показували, я верещала від захвату!
— А він там, у цьому саду, один такий? — запитую я. — Ну, от щоб розповідають однозначно цікаве, а йому все одно?
— Ні, не один, — зітхає моя відвідувачка. — Про це і вихователі кажуть, і я сама бачу... Але що мені до інших-то? Мене ж мій власний син і його доля цікавлять.
— Бачите, заковика в тому, що інші діти в деякому сенсі розділяють долю вашого сина.
— Як це? — здивувалася жінка.
— Діти, звичайно, зростають кожен у своїй родині, але є все-таки і деякі характеристики покоління. Ви погодитеся?
Вона з готовністю кивнула.
— Коли були маленькими я і моє покоління, дорослі практично звертали на нас увагу тільки в той момент, коли з нами щось відбувалося: ми хворіли, розбивали коліна, залазили в бійку, ревли і так далі. В інший час вони жили своїм життям, а ми знаходилися як би нижче рівня їхнього погляду. Нікому не приходило в голову нас розважати або розвивати. З масових традицій було тільки читання дітей вголос, але з початком шкільного навчання і воно припинялося. Ми сприймали все це як норму і дуже рано навчалися розважати себе самі. Деякі наші розваги були сумнівні і образливо, але до пори до часу знову ж нікому не було ніякого діла. Однак вражень нам, звичайно, дуже не вистачало. Наша мова була дуже бідна, ми носили в кишенях купки всякого сміття і часто перебирали, ми робили у землі «секретики» з осколків чашок з візерунком і потім спільно ними милувалися, ми бачили обличчя і звірів у малюнках на шпалерах і часто дивилися на небо. Якщо хтось із дорослих раптом звертав свій неформальний інтерес в нашу сторону і погоджувався з нами пограти або по-людськи поговорити, ми невимовно раділи, і все сказане і зроблене ним віддруковується в наших мізках як записаний на скрижалях. Від яскравих керівників хороших ленінградських гуртків фанатіли поколіннями і пам'ятають їх все доросле життя. Вже будучи студентами, ми читали майже всі виходять в «Академкниге» новинки, незалежно від нашої власної спеціалізації. Все це по науці називається «сенсорна депривація», а якщо просто — недогодовані мізки.
Зараз ситуація кардинально змінилася. Діти опинилися в центрі батьківської уваги і ніяк не можуть поскаржитися на недостатність навколишнього їх інформаційного поля. Вони більше не носять гвинтів в кишенях і не шукають краси в закопаних у землю і прикритих склом листочках і огризках. У них немає в цьому необхідності. Але, як ви знаєте, маятник рідко зупиняється в нижній точці...
— І як називається цей теперішній синдром? — подумавши, запитала Вовочкина мати. Мені здалося, що вона продумує свій вечірній пост на який-небудь мамский форум. — Перегодовані мізки?
— Ага, — усміхнулася я. — Або «синдром перепривации». Занадто багато всього. Нічого більше не хочу, нічого не цікаво. А в якийсь момент мозок починає просто нудити...
— І що ж нам тепер робити?
— У вас справді скоро школа, тому терапія повинна бути інтенсивною. Допоможе чи ні, я, чесно, не знаю, але скуштувати, на мій погляд, варто. На деякий час ви станете батьками мого покоління, і подивимося, як Вовочка на це відреагує.
* * *
Через чотири місяці.
— А-а-а-а... а що ж нам тепер робити?
— Не допомогло?
— Допомогло, в тому-то й річ. Ми з чоловіком тоді все обговорили, вирішили, що справа дійсно серйозна і треба намагатися. А потім повністю припинили його розважати. На вихідні їздили тільки з чоловіком або з донькою, а Вовочку залишали з нянею або з бабусею, і сказали їм, щоб тільки книжки читали, і то, якщо він попросить. В школу мистецтв перестали водити. В садку послалися на рекомендації психолога і попросили не залучати його до занять — тільки якщо сам підійде і попросить.
Деякий час він був зовсім тихий, зрозумів, що щось сталося, і злякався. Сидів, грав з сестрою або в лего, мультики дивився, малювати почав — до цього сам майже не малював. Потім почав до всіх чіплятися: «Що мені робити?» Я відповідала: «Що сам захочеш. Я тебе всюди тягала, весь час пропонувала різне, і в результаті вийшло, що тобі нічого не цікаво. Тепер я хочу, щоб ти сам знайшов, що цікаво, і мені сказав». Він деякий час вередував, став зовсім нестерпний, бабуся йому навіть валеріанку потихеньку давала і на мене лаялася, що я через якихось своїх безглуздих ідей дитини мучу. Але чоловік був на моєму боці, і ми витримали.
Потім мені в садочку сказали: він майже у всіх заняттях бере участь. Вони йому, як я просила, кожен раз кажуть: тобі це дійсно потрібно і цікаво? Якщо ні, то можеш не робити, не слухати, не дивитись, піди он у куточок, пограй, або ще куди-небудь. І він став чітко відповідати: ні, я хочу, мені цікаво. І бере.
Але вдома все як і раніше. Потім він один раз запитав:
— А чому ми в школу мистецтв більше не ходимо?
Я відповіла: тому що ти казав, що тобі там нецікаво.
— А, — сказав він і більше нічого.
Але я, знаєте, тільки коли перестала все це, раптом зрозуміла, що я дійсно ніколи не чекала, щоб він до мене з чимось звернувся, а завжди сама пропонувала: давай зараз ось це, ось це, ось це...
Зараз він сам на розмову часто виходить, і це раптом теж цікаво виявилося.
І з молодшою я стала по-іншому вести, відстала від неї небагато, і вона стала менше вередувати.
Але з Вовою-то що нам робити?! Він у садочку тепер усім начебто із задоволенням займається, а вдома, як ніби збоку. Може, все-таки запитати його: може, він хоче в школу мистецтв повернутися? Або з'їздити з нами куди-небудь?
— Як хочете, — сказала я. — Можете знову почати впроваджуватися, а можете ще почекати. Ваш вибір.
* * *
Я не знаю, яке рішення прийняла Вовина сім'я. Я знаю, що хитний маятник дуже важко зупинити посередині, якщо взагалі можливо. І цей матеріал написала для того, щоб численні сучасні уважні і благополучні батьки, у яких коханий, розумний і отримує багато позитивного уваги дитина раптом «нічого не хоче і нічого йому не цікаво», мали ще один варіант пояснення, чому це може відбуватися.
Автор — Катерина Мурашова
