Свобода і контроль у життя підлітка: скільки має бути свободи, а скільки контролю? Письменник і педагог Ірина Лук'янова розповіла про своє бачення вічно актуальної проблеми на зустрічі зі слухачами курсів фонду «Переказ». Публікуємо на «Матрон» конспект лекції.
Ірина Лук'янова — журналіст, письменник і викладач літератури в школі «Інтелектуал».Публікується у багатьох газетах, журналах та інтернет-ЗМІ. Читає лекції, пише книги. З 2003 року адмініструє форум батьків дітей з СДУГ «Наші неуважні гіперактивні діти». Веде вкладку «9 Б» в «Новій газеті». Мама двох дорослих дітей.
Що таке підлітковий вік для батьків? Це жахливо неприємний період, погоджуся з цим, але рано чи пізно він закінчується. І діти стають зовсім не такими, якими були в цьому віці, так що говорити їм «як ти в армії служити будеш» або «як ти заміж така підеш» прикро і безглуздо. Одна з найбільших помилок — думати, що дитина таким залишиться. Сьогодні я, готуючись до лекції, запитала свою 27-річну дочку:
— Що ти пам'ятаєш про підлітковий вік, може, є таке, про що мені варто було б поговорити?
— Мама, це десять років тому було. Я нічого не пам'ятаю, я була іншою людиною.
Дійсно, вона була іншою людиною. Змінилося все: зачіска, рід занять, манера поведінки, структура інтересів, сфера відповідальності. Ми, дорослі, навіть і зараз змінюємося, хоча далеко пішли від пубертату, але десять років тому ми теж були не такими, як зараз, правда?
Стати дитині непотрібним
Перше завдання батьків у підлітковому віці — вижити. Друга — дитині стати непотрібним. Як це непотрібним, запитаєте ви. Мати і батько дитині потрібні завжди! Але насправді завдання будь-якого батька — виховати людину, яка здатна існувати без нас. У Клайва Льюїса в «Розірвання шлюбу» є дуже хороша аналогія: десь у потойбічному світі зустрічаються дві душі, дружина та чоловік, — абсолютно вільна і любляча дружина та чоловік, у якого до цих пір не врегульовані якісь до неї претензії. І вона каже: «я тепер вільна», а він: «так що, виходить, я тобі більше не потрібен?»
— Так, звичайно, ти мені більше не потрібен!
— Як так, може бути, ти мене ніколи не любила?
— Ні, я тебе люблю, саме тому ти мені більше не потрібен. Я просто тобі рада.
Дійсно, це щастя, коли від людини нічого не потрібно, і ми можемо його просто любити, радіти йому, ділитися з ним своїм гарним настроєм, надавати йому підтримку. Це нормальні, дорослі відносини, побудовані на любові.
Дитина, коли відходить від батьків, схожий на робот-пилосос: у нього є якась зарядна база, він йде на свої самотні прогулянки по курних закутках квартири, але потім все одно повертається на цю базу. Для того щоб підживитись енергією, набратися сил. Це для нього місце сили, власне кажучи, це те, чим повинен бути нормальний будинок для нормального дорослої людини. Місце, куди ти повертаєшся, щоб набратися сил. Місце, де тебе люблять, де тобі раді, де ти відчуваєш себе в повній безпеці.
Чому ж підлітки тікають з дому? Один з перших відповідей — будинок перестає бути безпечним місцем. Зробити його небезпечним для дитини дуже легко: він не встиг прийти додому, а мама вже подивилася оцінки в електронному журналі і чекає на порозі з качалкою. Де був, чому «н» російською, «трійка» з історії, коли у тебе контрольна з алгебри, здав ти хвіст з фізики. Він ще не встиг зайти, черевики не зняв. Навіть Іван-Царевич у російських казках Бабі Язі каже: «Нагодуй, напувай, баньку истопи, а потім питай», а ми відразу з порога приступаємо до тортур. А потім: «Ну, давай швиденько співаєш, сідай уроки роби, щоб весь вечір вільний». Не знаю, як хто, а я, коли приходжу з роботи додому після шести-семи уроків, ще приблизно годину сиджу мовчки, ні з ким не розмовляю і граю в «Енгрі бердз». І краще, щоб мене ніхто не чіпав. А якщо до цього часу у мене не буде, я весь залишок дня буду недієздатна. Він мені потрібен просто як пауза. А що ми, батьки, робимо, коли бачимо, що дитина прийшла зі школи і сів біля комп'ютера грати в якусь дурницю?..
Дуже часто мами забувають про те, що у підлітка є якась своя порядок денний, якісь цикли функціонування.
Вони чекають його зі школи зі своїми тривогами напереваги, зі своєю дворучною пилкою, і чим старше дитина, чим ближче кінець школи, тим більше батьки вібрують, як кротопуг. Знаєте, це такий виріб, його встромляють у землю, і він випускає страшні звуки, які людина не чує, а чує тільки кроти, у яких вони викликають панічну реакцію. І кроти йдуть. Ось типовий батько, який страшенно боїться, так само діє на дитину.
Дійсно, в останні роки ціна подолання бар'єру школа-вуз стає все вище, все важче його переступити, все більше матеріальні ставки, все менше місць на бюджеті. Так, це колосальні фінансові і моральні втрати для дитини і батьків. Але коли самі близькі люди, батьки, починають транслювати свій тремор дитині, йому дуже важко впоратися з цим. Коли ти чекаєш страшного вироку суду — «здаси / не здаси, поступиш / не поступиш», — далеко не кожен в змозі з цим впоратися. І які тут рішення винаходять наші діти, значною мірою залежить від їхнього психічного статусу, багатства їх уяви і від того, наскільки ми зберегли хороші стосунки.
Не перетворювати кордон школа-вуз в аналог страшного суду — ще одне важливе завдання батьків. Вижити, не зруйнуватися, зберегти себе дорослим, серйозним, спокійним людиною, тією опорою, яка потрібна дитині.
Не вішайте на них свої проблеми
Відверто кажучи, ми, дорослі, вступаючи в підлітковий вік дитини, дуже багато знаємо про нього дуже мало — про себе. Що зі мною самої відбувається в цей час, чому у мене тремтять руки кожен раз, коли я починаю думати про його іспити, чому мені так страшно його відпускати? Багато в чому це наші тривоги, наші хвилювання, які ми обрушиваем на дитину, щоб він нас утішив і заспокоїв. Крім того, що лежить на ньому самому: гормональна буря, відповідальність за власну долю, невміння розбиратися, що з нею далі робити, відсутність позитивних способів справлятися зі своїми віковими завданнями...
Якими завданнями? Наприклад, завданням виживання у недружній колективі. Це і дорослим часто не по зубах. Дорослі в ситуації буллінга на роботі найчастіше звільняються, а діти продовжують жити роками, притому, що у них немає ні дорослого досвіду, ні дорослого стабільності, ні дорослого вміння аналізувати ситуацію і знаходити рішення проблеми. У дитини в голові відбуваються нескінченні зміни то кінця світу, то почала, зароджуються і вмирають всесвіти. І тут мама з неспокою за його, дитинку, долю обрушує йому на голову ще й свою всесвіт, в якій теж нескінченно відбувається захід сонця вручну.
Отже, ще одна задача, яка стоїть перед нами, коли у нас діти-підлітки, — самим не руйнуватися від підліткових проблем.
Не покладати дитині на плечі свою крихкість. Не робити його відповідальним за наш психічний стан. Не волати до жалості і слабкості, не демонструвати йому своє м'яке черевце. Так, ми не залізні, ми теж можемо зламатися, іноді це має навіть якийсь несподіваний виховний ефект, але постійно демонструвати дитині, що він тут дорослий і відповідає за маленьку безпомічну маму і великого безпорадного тата, — занадто важка для нього ноша. Повторю, дорослий в підлітковому віці, коли на дитину лежить так багато всього, — повинен бути базою спокою, впевненості; дорослий повинен транслювати, що проблеми вирішувані, я тобі допоможу, я джерело сили, я майстер Йода, приходь до мене, юний падаван. Уявіть, що було б, якби Люк Скайвокер прийшов зі своїм зламаним мечем після невдалої битви до майстра Йоді, а майстер Йода сказав би йому: «Та ти що, очманів, та як ти смів, та чому ти взагалі провалив цю битву, та я тебе для чого ростив?» Зрозуміло, що великої користі від цього не буде, і добро, швидше за все, не переможе зло.
Свого часу ми на форумі для батьків гіперактивних дітей придумали хороший мем — «велика добра слониха». У перші десять років своєї шкільної біографії, коли я йшла в школу пояснюватися з вчителями з приводу того, що діти в черговий раз накосячили, я опинялася в позиції нещасної собачки з поджатым хвостом. Яка йде туди, вся трясучись внутрішньо, але готова, якщо її вже затиснуть в кут, атакувати і искусать до напівсмерті. Але сама грамотна батьківська позиція — «я велика мудра слониха». Я можу спокійно захистити свого дитинчати, у мене є сили і ресурси, я вмію вирішувати проблеми, я можу підтримати свого слоненя, якщо він провалиться в яму, — витягну, простягнувши свій довгий хобот.
Так, діти стають жахливо противними. Ти йому хобот, а він тобі хвіст. Це їх вікова завдання — стати максимально противними, щоб нам захотілося швидше дати їм копняка і щоб вони вилетіли, нарешті, з гнізда. Тому що коли ми вже дуже хороші, зручні батьки, затишні, приємні, в гнізді тепло і добре, — вилітати звідти абсолютно не хочеться. І ось сидить такий оперившийся пташеня, йому вже пора своє гніздо заводити, а він нікуди не збирається відлітати, йому і так добре: мама, тато черв'ячків приносять. Чула відповідь психолога одній мамі: «Якщо б у мене була така прекрасна і турботлива мама, як ви, я б навіть перестала жувати».
Так, це теж наша біда. Дитинка ще тільки подумав, а чи не зайнятися мені веб-дизайном, — через 15 хвилин мама біжить і тягне йому роздруківки зі всіма курсами веб-дизайну в окрузі. Тобто дитина не встиг ще нічого захотіти по-справжньому, у нього і бажання ще не дозріло. Власне, а навіщо йому ворушитися?
І ось тут завжди дуже важко давати поради: і перетиснути не можна, і недожать не можна. І багато свободи погано, і мало свободи погано. Як нам весь час знаходити царський шлях, цю золоту середину між двома крайнощами, нікуди не звалюватися і при цьому зберігати спокій?
Дайте їм інструменти вирішення конфлікту
У дітей час сепарації, вони дійсно стають противними, вони починають огидно пахнути, огидно себе вести. Вони починають точити про нас зуби і кігті, і це правильно і корисно, тому що в конфліктах з батьками дитина шукає способи та інструменти вирішувати свої майбутні конфлікти на роботі, в сім'ї, з тещею, свекрухою. Які інструменти ми йому зараз дамо і покажемо, тими і буде користуватися.
На жаль, дуже часто наша культура заохочує тільки один інструмент — статусні демонстрації. Бачили, напевно, як дві кішки зустрічаються і починають шерсть топорщить, — хто сильніший встопорщит шерсть, страшніше вигне хвіст, великі зуби оскалит, самим противним голосом закричить, той і виявляється прав. До пори До часу це з дітьми працює, тому що ми дійсно більше і страшніше. Але років у тринадцять-чотирнадцять діти раптом розуміють, що — оп! — вони щось більше, страшніше і з ними все це вже не працює. Тим більше не спрацьовує рукоприкладство. Я знаю кілька сумних випадків — однакових, як під копірку. Батьки звично виховують дитину ляпас або ременем, дитині виповнюється чотирнадцять, метр вісімдесят, вісімдесят кілограмів, і мама звично замахується, а дитина дає здачі. У нього немає інших способів вирішення конфлікту.
Повторю, які інструменти ми йому зараз дамо, яким способів вирішення конфлікту навчимо, тими з них він і буде володіти.
Діти в цей час страшенно схожі на триліток. Особливо коли вони тільки входять в цю фазу, років у тринадцять. «Я сям», розвернувся і пішов в іншу сторону, самостійності скільки завгодно, а куди він іде «сям», він ще не представляє, йому дуже важливо, що він «сям». І на будь-яку нашу пропозицію він говорить «неть». Приблизно в тринадцять років «я сям» і «неть» тривають, але трошки новому рівні. Тепер вони самі розумні, всі знають про устрій світу, батьки глибоко відсталі, їх досвід і знання абсолютно неадекватні світосприйняттям цього нового народившегося дорослого. І основне питання взаємодії, який постає в дитячо-батьківських відносинах, — це питання «хто тут дорослий?». Дитина кричить про свої проблеми, а мама, цілком собі велика тітонька каже: «Знав би ти, які в мене проблеми», і думає при цьому «хочу на ручки», — і ось тут ми можемо говорити про те, що ця мама позбавлена ресурсу і ні допомогою, ні підтримкою для своєї дитини бути не може.
Важливо вміти вчасно розпізнати, коли мені самій потрібна допомога. І знати, де заряджати свої батарейки. Це набагато більше потрібно батькам підлітка, ніж знання вікової психології і вікової фізіології підлітка — їх-то ми дещо як пам'ятаємо з власної юності, а батьками підлітків ми ніколи не були, це з нами в перший раз.
Я пам'ятаю, як одного разу на семінарі психолог проводив з нами ігри і попросив написати десять слів, які нас визначають. У групі було чоловік п'ятнадцять, у десяти з них список починався словом «мама». Людині виявляється абсолютно нічого повідомити світові про себе, крім того, що ця людина мама. Ну добре, я мама ще найближчі п'ять-десять років. А потім? Що я ще вмію, я люблю? Зараз дитина віднімає у мене весь час, я про нього безперестанку думаю, дбаю, а потім?
А я розповім потім. Діти вилітають з гнізда, йдуть у своє життя, у них починається інститут, вони їдуть в іншу країну, а ти залишаєшся. Один на один з собою, зі своїми думками, з питаннями «хто я такий, чим я тут займаюся, чого я хочу від себе». І це теж наш власний перехідний вік — перехід від батьків підлітка до батьків дорослої людини.
Дайте їм дивитися дурні серіали
Дуже часто запитують: «коли ж, нарешті, стане легше?» Є повір'я, що мізки підвозять до п'ятнадцяти років. Не всім, не завжди, але в середньому картина по палаті приблизно така. Це збігається з віковою періодизацією з Д. Б. Эльконину: в 12-13 років, коли тяга до пізнання світу змінюється у дитини тягою до спілкування, а в 15 — тяга спілкування поступається місцем прагненню до пізнання. На початку підліткового віку дитина псується. Тільки що він читав пізнавальні книжки і ходив у музеї, а тут йому дванадцять, і батьки скаржаться: «Нічого не хоче, нічим не займається, навчання закинув, йому б тільки з друзями бовтатися, мене не слухає, слухає тільки свою подружку Дашу».
Так, починається новий час, у дитини на перший план виходить прагнення спілкуватися із собі подібними. Найбільш популярними книжками виявляються книжки про будову суспільства та стосунки один з одним. Утопії, антиутопії, історії про класи і колективи, про динаміку всередині цих класів і колективів. Підлітки починають дивитися по телевізору або на ютьюб тупі молодіжні сериальчики. Батьків це дратує, але кожен серіал — це цілий концентрат різноманітних сюжетів і відносин з життя суспільства. Коли моєму синові було одинадцять років, він раптом підсів на серіал «Ранетки». Ми, батьки, були в жаху. Які «Ранетки», як можна дивитися це неподобство! А там у кожній серії купа ситуацій, з якими дитина стикається кожен день. З ним можна говорити про це абсолютно безпечно, це не порушує нічиї інтереси, це не ситуація «мама, тільки я тобі нічого не говорив, не передавай мамі Андрія, якщо в школі дізнаються, що я тобі розповів, мені капець». Це просто якийсь нешкідливий і безпечний матеріал. І стільки всього з дитиною проговорити і стільки соціальних ситуацій розглянути на цьому матеріалі! Велика справа — ці дурні підліткові книжки, дурні підліткові сериальчики і так далі.
Мені доводилося досить багато їздити по Росії і розмовляти зі шкільними вчителями та бібліотекарями про сучасну підліткову літературу. Вони жахаються, що страшно давати її дітям: там суцільний мат, наркотики, алкоголь, позашлюбні зв'язки і взагалі порок, розпуста і неподобство. А одна розумна п'ятнадцятирічна дівчинка мені якось сказала: «Ви знаєте, мені дуже цікаво подивитися на досвід, якого у мене немає і який мені не хочеться отримувати в житті. Я не хочу відчути це на власній шкурі, але хочу, щоб я могла про це дізнатися, прочитати і скласти власне уявлення». На жаль, у нас дітей настільки оберігають (тут і закон про захист дітей від шкідливої інформації), що діти з якимись речами знайомляться спочатку в житті, а вже потім, коли вісімнадцять плюс, так і бути, їм дозволять це побачити в кіно.
Тут для батьків теж серйозне питання: яку міру відповідальності ми беремо на себе? Що з цього готові обговорювати з дітьми, а від чого свідомо відмовляємося? Дуже багатьом батькам категорично некомфортно говорити з дитиною про секс. Запитайте себе: а хто, де і як буде з ним про це говорити? Читати з дитиною просвітницьку книжку багатьом батькам теж вкрай незручно. «Синку, давай поговоримо про те, як розмножуються метелики», — якось смішно, а от випадково побачити в кіно і обговорити те, що ми побачили, набагато більш природна ситуація. Але тільки не закривати очі!
Анекдот з життя — турботливий хлопчик, дуже гарний, сказав мамі: «Мамо, ось є чудовий серіал «Гра престолів», давай разом подивимося, але тобі там багато чого не сподобалося б, і я звідти вирізав ці епізоди». Це знову до питання про те, хто тут дорослий і хто про кого піклується.
Розмовляйте з ними
Одного разу я писала статтю для газети і запитувала дітей, чого вони насправді хочуть від дорослих. У мене була гіпотеза, що самим частотним відповіддю буде «щоб відвалили». Це фраза, яка висловлюється першої. Причому висловлюється лукаво, з хитринкою в очах. Щоб відстали? І чекають. З завмиранням. Але відповіді, які вони дають, зовсім інші. Вони хочуть, щоб з ними розмовляли. Причому не про те, чи зробив він уроки, поїла, чому він досі в светрі і чому не прибрано в кімнаті. А розмовляли на сторонні теми. Причому безоценочно. У наших дітей в надлишку спілкування у форматі «я начальник, ти дурень», в позиції зверху вниз — з вчителями, з репетиторами, з тренерами. А спокійне, дружнє спілкування один на один з дорослим, — у дефіциті, тому вони так липнуть, наприклад, до бібліотекарям, які готові з ними розмовляти про прочитані книжки, а не про їх власний досвід і не про їх власні косяки. До вчителів, які ведуть якийсь читацький клуб або кіноклуб і не оцінюють їх кожен день. Діти жахливо втомлюються від оціночного спілкування. Коли вони приходять і щось розповідають в надії на емоційний досвід, на підтримку, на співчуття, — що робить батько? Видає оцінку та рекомендацію, як треба було вчинити. Але від нього очікувалися якісь зовсім інші речі. Від нього очікувалася людська реакція, а не учительська.
Одного разу мені довелося перекладати книжку Рассела Барклі про налагодження відносин з важкими дітьми. Один з ключових моментів цієї програми була така установка: не менше п'ятнадцяти хвилин в день займатися справою, яка приємно обом, і в цей час не перебивати ініціативу і не давати порад, оцінок і вказівок.
Приходить пора, коли діти нас весь час провокують. Вони чекають емоційної реакції, щоб переконатися, що ми ще не померли. У мене син років з десяти до сімнадцяти нескінченно мене провокував якимись речами: що-небудь наврет, наприклад, «я сьогодні приніс три двійки», — і чекає. Насправді він не приніс три двійки, але йому цікаво, що я скажу, яка різноманітність реакцій я йому покажу. Врешті-решт він мене натренував до повної толерантності до цього, я стала абсолютно нечутлива до вісток про оцінки. Ну подумаєш, три двійки, чим це тобі загрожує, може, на них плюнути? Або треба щось робити, тобі потрібна якась моя допомога в цій галузі? Три двійки так три двійки, робоча ситуація.
На жаль, дуже часто на провокацію дорослий відповідає агресією. Дитина веде себе неприйнятно, дорослий — замість того, щоб видати йому професійну реакцію — реагує емоційно. Тобто вибухом. Це стосується і вчителів. Ображена, ображена п'ятдесятирічна дама реагує на черговий емоційний сплеск у восьмикласника як на вибрик молодого нахабу, а не так, як вчитель вищої категорії. Зрозуміла різниця? Нам в сімейному спілкуванні теж корисно пам'ятати, що на нашому боці сила, досвід, ресурси, мудрість, вік, а в них нічого цього немає. І вони дуже сильно хочуть показати, що у них все це є.
Часто буває, коли нам здається, що там у них глуха стіна, бетон, моноліт, і ми намагаємося пробити цю стіну, щоб достукатися, — стіна виявляється картонна. І за нею нічого немає. Ти лупиш вже з усієї сили в цю стіну, щоб її пробити, кулак провалюється в порожнечу, і людина, замість того щоб накинутися на тебе, раптом зіщулюється і плаче. У мене був такий досвід в житті, і він дуже страшний. І зі своїми дітьми, якщо ми переходимо межу, краще помічати, де в мене та точка кипіння, до якої мене можна довести, де мені потрібна пауза, щоб не вибухнути. Коли на роботі у нас такі ситуації виникають, ми ж вміємо себе регулювати. Але з дітьми у нас є відчуття, що ми в повному праві вирішити конфлікт силою, статусної демонстрацією, тому що я дорослий, тому що я сильніший, тому що я можу. І діти дуже важко на це реагують, вони часто говорять, що з дорослими марно розмовляти. «Вони не слухають наших аргументів, вони не розуміють, що ми намагаємося їм сказати. Вони перебивають, вони не дослуховують до кінця. Вони починають відразу давати категоричні поради — я старший, значить, я розумніший. Я краще знаю, ти ще не доріс». Для підлітків це образливо, тому що вони зараз хочуть раціональних аргументів. А цих раціональних аргументів у нас немає.
Чому мені не можна поїхати на рок-фестиваль з друзями? «Та бо я боюся. Я тупо боюся, мені страшно тебе відпускати. Чого мені страшно? Та я не знаю, чого мені страшно. Мені страшно, я хочу тебе прив'язати мотузкою до своєї ноги, щоб ти сидів поруч, і я знала, що ти у мене зайнятий справою». А дитина продовжує розмову на рівні аргументації, а не на рівні глибинних материнських страхів. І ця розмова приречений, тому що раціональних аргументів у нас для нього немає. У нас є аргумент «я боюся» і з ним вже зробити нічого не можна.
Фото обкладинки Анни Данилової
