Вона була приголомшливо красива і безмежно талановита. З її віршами про кохання під подушкою засипало ціле покоління дівчат. Її рядки западали в душу і залишалися в ній назавжди. Цю чорняву ніжну і тендітну жінку з великими сумними темно-карими очима називали східною красунею.
Поетеса Вероніка Тушнова народилася 27 березня 1915 року в Казані в сім'ї професора Ветеринарного інституту, а пізніше академіка ВАСГНІЛ Михайла Павловича Тушнова. Її мати, Олександра Георгіївна, випускниця Вищих Бестужівських курсів у Москві, була художницею.
Вероніка захоплювалася живописом та поезією, але, за наполяганням батька, не потерпав заперечень, вступила на медичний факультет Казанського університету. Медичну освіту вона завершила в Ленінграді, куди переїхала сім'я в 1936 році після смерті батька.
У 1938 році Вероніка Тушнова вийшла заміж за лікаря-психіатра Юрія Розінського. Через рік народилася дочка Наташа. В цей же час у пресі з'явились її вірші. Але сімейне життя не склалося. Незабаром Юрій залишив Вероніку. А вона не втрачала надії, що він повернеться... Адже у них підростала дочка, так схожа на батька.
Чоловік справді повернувся, коли важко захворів, і йому стало зовсім погано. Він потребував допомоги і розради. І Вероніка, переступивши через образи, піклувалася про нього, виходжувала його і його хвору матір. «Тут мене всі засуджують, але я не можу інакше... Все ж він — батько моєї дочки», — говорила вона.
Розставання з чоловіком Тушнова переживала дуже важко, і саме в ті дні у неї і народилися проникливі рядки, на які згодом написав музику композитор-пісняр Марк Мінков. Вперше пісня прозвучала в 1976 році у виставі Московського театру ім. Пушкіна, але суперхітом стала в 1977 році у виконанні Алли Пугачової.
Не відрікаються люблячи. Адже життя закінчується не завтра. Я перестану чекати тебе, а ти прийдеш зовсім раптово. А ти прийдеш, коли темно, коли в скло вдарить завірюха, коли згадаєш, як давно не зігрівали ми один одного. І так захочеш теплоти, не полюбилася коли-те, що перечекати не зможеш ти трьох осіб у автомата. І буде, як на зло, повзти трамвай, метро, не знаю що там. І завірюха замете шляху на далеких підступах до воріт... А в будинку буде смуток і тиша, хрип лічильника і шурхіт книжки, коли ти в двері постукаєш, вибігши наверх без перепочинку. За це можна все віддати, і до того я в це вірю, що важко мені тебе не чекати, весь день не відходячи від дверей.
Критики відзначають, що практично всі вірші Вероніки Тушновой – це любовна лірика. Але навряд чи її поезія витримала б випробування часом, якщо б мова в її віршах йшла про треволнениях двох коханців. У віршах Тушновой мова про те, що таке щастя. Просте людське щастя.
