У кожній родині є людина, яка не нагулявся. В нашій — це бабуся. Після смерті діда шість років тому ми перевезли її до себе.
Мої батьки кажуть, що це доля мстить їм за відсутність явних підліткових проблем у обох дітей, нас тобто — мене і сестри.
Наприклад, у липні, отримавши пенсію, вона на тиждень рвонула з кращою подружкою на море, вимкнувши телефон і подзвонила, коли закінчилися гроші. Мама ледве з розуму не зійшла. Довелося їхати їх забирати. При цьому батя іржав і попросив тещу в наступний раз просто взяти його з собою.
У неї діабет в початковій стадії і коли дільничний лікар з серйозним виглядом почав перераховувати, що їй не можна, вона перебила його:
— А що буде, якщо я це буду їсти?
— Ви можете померти, — з самим трагічним і загрозливим виглядом сказав доктор.
— Та годі вам! Що, серйозно? Тобто, у 86 років є така можливість?
Коротше, колем інсулін і їмо, що хочемо.
Вона грає в шахи на бульварі з мужиками і виграє! Вона співає в хорі «Веселі бабусі», ходить у театр і відвідує всі міські заходи та концерти. А недавно завела собі вдового бой-френда на 8 років молодше себе. Тепер вони відриваються разом. У минулі вихідні він порадував її гонками на квадроциклах. А потім вони за вечерею випили 2 літри домашнього вина і заснули перед телеком в обнімку на дивані у вітальні, де ми їх і застукали, повернувшись з дачі, як кілька підлітків. Так дід Коля був представлений сім'ї — онімілою мамі, офігілих онукам і незмінно ржущему татові.
Я обожнюю свою бабку — вона позитивніше і енергійніше більшості моїх знайомих молодих. Вона любить життя і вміє нею насолоджуватися. «А скільки того життя!» — відповідає вона моїй мамі на всі її: «Мамо, ну як так?»
Хочу таку старість.
Алсу Гільмутдінова
