Мені небо перевірки знову посилало,
Як тільки вставала з розбитих колін.
Я ледве трималася, вже не літала,
Але все ж не здавалася смутку в полон...
Друзі тікали, побачивши нещастя
В моїх потьмянілих від болю очах...
Здавалося, що серце вибухне на частини,
Але небо несло крізь біду на руках...
І близькі раптом ставали чужими...
Чужі підставляли своє плече...
Всі біди в долі виявилися добрими...
Тих «ангелів» бачу, в кого ховався чорт...
Мені було так страшно, адже маски злітали,
Намордники теж з фальшивих людей.
Мені навіть здавалося, що на карнавалі
Влаштованому життям, я теж лиходій...
Потім озирнулась... Зруйновані стіни...
Руїни тільки і трон спорожнів...
Зникли блазні, їм не жити без арени,
А поруч задумливий ангел сидів...
До нього підійшла і подивилася в очі...
Запитала: «За що?» і дізналася відповідь:
«Щоб тут ти побудувала все, що хотіла,
І з тим, з ким хотіла, помилки тут немає...»
І я зрозуміла... Бог, як в «попелюшці» гречку,
Відсіяв людей, хто з душею пустою...
Він мені вказав, в кому болото, в кого річка...
Дякуємо за тих, хто залишився зі мною...
Ірина Самаріна-Лабіринт
