В цей день кожен рік моя бабуся мовчала і плакала. Ні, вона не втратила в блокаду трьох дочок. Взимку 42-го вони поїхали на полуторке по дорозі життя на велику землю. До Фінляндському вокзалу по Ливарному вона везла на санчатах два тільця, які не могли розмовляти, третє йшло поруч, періодично падала в сніг і бормотало:
"Мама, кинь мене. Я вмираю..."
Та бабуся, що важила тоді 28 кг, піднімала старшу дочку...
...била її по щоках і хрипіла:
«Ні. Ти будеш жити. У тебе будуть діти. Я не дам тобі померти!»
На Ладозі один з солдатів дав бабусі малесенький шматочок шоколаду, який вона розділила на три частини і сунула дівчаткам в роти, щоб при бомбардуванні, якщо машина піде під лід, вони померли, відчуваючи смак мирного життя.
А потім, в евакуації, вона ще довго продовжувала годувати дочок 125-ма грамами їстівного, щоб ті не померли від переїдання.
Вона вся була порізана: в блокаду у неї вилізли лімфовузли, вона назавжди залишилася сивий беззубою, але вольовою жінкою.
Нещасне покоління, на частку якого випало життя, дитинства, юності, молодості. Тільки страх війни.
Крізь сльози, бабуся в цей день повторювала тільки одне:"Не дай бог.... не дай бог..."
Не дай мені бог колись перетворитися на ідіотку, рядящую своїх дітей у військову форму і истерящую: "Можемо повторити!"
НЕ МОЖЕМО. НЕ ПОВТОРИМО. НЕ ДАЙ БОГ...
Анастасія Бадулина