Я вже писала про вербальне насильство і про те, як у рамках нашої культури ми схильні применшувати вплив ранячих слів матерів (і батьків), але зараз я б хотіла поговорити про цю проблему трохи з іншої перспективи - не стільки про конкретно сказані слова, скільки про те, що з них випливає. Оскільки в нашій культурі мати вважається "нормальною", поки не завдає фізичних травм дитині, матері, які не люблять, не несуть відповідальності за свої слова, доки їхні діти нагодовані, одягнені та мають дах над головою. Але ж навіть дитячі будинки надають це дитині, хіба не так?
Що ж за уроки про світ і про те, як він влаштований, викладає нелюбляча мати? Для початку згадаймо, скільки підлітків покінчило життя самогубством, перш ніж суспільство звернуло серйозну увагу на підліткове цькування, яке тривалий час вважалося неприємним, але "нормальним" явищем, мовляв, усі діти через це проходять. Міфологія навколо материнства - міфи про те, що материнська любов інстинктивна, що всі матері люблять своїх дітей, що материнська любов завжди безумовна - не дають нам вільно й відкрито говорити про те, як багато дітей залишаються з незадоволеними емоційними потребами в дитинстві та скільки ран отримують.
Ми ігноруємо емоційну шкоду, завдану дитині принизливими словами, словами, які змушують її почуватися неадекватною, нелюбою, нічим не вартою уваги, - хоча вже навіть наука довела, що рани від слів не лише такі самі травмувальні, як фізичні рани, а й слід від них тягнеться значно далі. Вербальна агресія в прямому сенсі змінює структуру мозку, що розвивається.
Батьки керують маленьким світом, у якому донька росте від дитинства до дитинства; умови цього світу створені батьками, саме вони вирішують, з ким, як, коли і скільки спілкуватиметься дитина. Дочка не тільки покладається на любов і підтримку своєї матері, у цьому маленькому світі вона вбирає "істини" про те, як влаштовані стосунки у світі великому.
Я склала список цих, так званих, "істин" (якісь із них я пам'ятаю зі свого дитинства) і шкоду, яку вони завдають психіці доньки.
1. любов треба заслужити.
Дочки нелюблячих матерів описували стратегії, які використовували, щоб буквально вирвати собі любов - приносити додому хороші оцінки, займатися додатковими справами по дому, намагатися ніяк не засмучувати матір - але цього завжди було замало. З цього вони засвоїли гіркий урок, що ж таке кохання і як його здобути: його можна набути за допомогою якоїсь магічної формули, яку їм ніяк не вдається пізнати, кохання ніколи не дається просто так, і що в них чогось увесь час бракує, що вони недостатньо добрі, щоб це кохання виправдати.
Щось подібне відчувають і діти, які виросли з братами чи сестрами, яким більше діставалося материнської уваги. Зазвичай такі діти в дорослому віці не довіряють тим, хто любить їх просто так, без будь-яких умов; і замість того, щоб наповнювати їхнє життя радістю, безумовна любов наповнює їх тривогою, і вони постійно живуть в очікуванні каверзи.
2. Існують погані діти (і ти одна з них).
Усі діти роблять помилки - втрачають і ламають речі, не слухаються правил, щось роблять не так, але нелюблячі матері звинувачують в усьому не поведінку дитини, а її суть. Ваза була розбита не тому що на вулиці було волого, і вона вислизнула з рук доньки, а тому що вона тупа, незграбна і безвідповідальна. Її новий червоний светр зник з полиці шафи, і це доказ її невдячності, неохайності й того, що вона не заслуговує на всі ці красиві речі. Кожен промах стає особистою помилкою і сприймається як наслідок марності доньки. Ці слова автоматично засвоюються і стають внутрішнім критиком доньки, підсвідомим хором, який постійно повторює їй, що вона нічого не варта і не заслуговує на щастя.
3. За дітьми потрібно дивитися, а не слухати їх.
Це твердження не тільки підкреслює владу матері, а й транслює ідею про те, що почуття і думки доньки не варті того, щоб сприймати їх серйозно. Це послання часто виражається через "мені не цікаво, що ти з цього приводу думаєш" або "те, що ти відчуваєш - це неправильно". Такі слова дуже швидко змушують доньку не довіряти собі та своєму сприйняттю того, що відбувається. Багато дочок - і я вважаю, що я одна з них - знають, що щось не так, і вони непокояться, що божеволіють. Стають впевненими в тому, що те, що вони чують і відчувають, не існує в реальності. Цей тип внутрішнього конфлікту, що народжується з протилежного тому, що робить любляча мати, намагаючись визнавати почуття своєї дитини, - дуже деструктивний. А оскільки він автоматично засвоюється дочкою і стає неусвідомлюваним патерном мислення про себе, його дуже важко "перевчити".
4. Великі дівчатка не плачуть.
Сором - найбрудніша зброя нелюблячої матері і, на жаль, саме її вони вважають за краще використовувати легко і часто. Приниження дитини в такий спосіб - змушуючи її соромитися своїх почуттів і вразливості - особливий вид насильства, і донька може у відповідь на це обривати зв'язок зі своїми почуттями, щоб переконати себе, що вона не тільки велика дівчинка, а й хороша. Дочки, у яких порушені стосунки з їжею або присутня інша саморуйнівна поведінка, наприклад, нанесення собі порізів, часто кажуть, що в дитинстві їм доводилося ховати свої почуття "під землею", щоб уникнути знущань і принижень із боку матері або братів і сестер.
Ідея про те, що деякі матері можуть бути тиранами суперечить усім міфам про материнство і материнську любов, але це не означає, що такого не може бути.
Авторка статті Peg Streep, авторка книжки "Daughter Detox - recovering From Unloving Mother And Reclaiming Your Life" ("Детокс для доньки: вилікування від матері, яка не любить, і відновлення свого життя").
Переклад: Юлія Лапіна
