— Паш, слухай, чи що, Паша? Ніби хто ходить під вікнами-то, а?
— Та спи, ти. Потрібна ти комусь ходити в тебе під вікнами....
— Потрібна не потрібна, а начебто є там хтось. Виглянув б — мало.
— Відстанеш ти чи ні?! Був би хто — Сірий давно б загавкав. Все тобі межах що ввижається. Спи, давай.
— Не кричи. Сережку розбудиш. А Сірий твій — пень глухою. Міцніше тебе ночами спить. Сторож називається.
Якби пес на прізвисько Сірий, міг посміхатися – усміхнувся б. Але посміхатися пес не вмів. Він просто зітхнув. Ось безглузда баба: пень глухою. І нічого він не глухий. Навіть навпаки – тільки слух у нього і залишився гострим. Зір підводити стало, та сила колишня кудись втекла. Все більше хочеться лежати і не ворушитися. З чого б?
А під вікнами немає нікого. Так, краплі з даху, після вечірнього дощу, по землі та листю постукують. Ну, не гавкати ж їх?
Пес знову зітхнув. Згорнувшись калачиком у тіснуватій будці, поклавши голову на обріз входу в неї, він дремотно оглядав нічне небо. Скільки років зими змінюються веснами, весни — літніми днями задушливими, потім осінь приходить — все міняється, тільки нічне небо над головою залишається незмінним. Днями-то Сірому колись в небо витріщатися — турбот по двору вистачає, а от вночі... Вночі можна і підняти погляд від землі.
Цікаво все ж, господар сказав, що й на небі собаки є. Далеко, правда, дуже — в сузір'ї Гончих Псів. Сказав та й забув. А Сірому запам'яталося. От і дивиться він ночами в небо, намагаючись тих псів помітити. Та видно і справді вони далеко — скільки років Сірий дивиться в зоряне небо, а так жодного пса і не побачив. А як би цікаво було б зустрітися! На цей випадок у Сірого і цукрова кісточка в кутку будки прикопана. Для гостей.
Несподівано для себе, він підняв голову до неба і пару раз ображено гавкнул. Де ви, побратими небесні?
Жіночий голос:
— Паша, Паша! Та прокинься ж ти! Сірий гавкає. Кажу ж тобі, хтось бродить біля будинку. Выдь, поглянь.
Чоловічий голос:
— Господи, що ж тобі, дурній старої, не спиться-то?!
Заскрипіли рассохшиеся мостини, на веранді спалахнуло світло. Над високим критим ганком відчинилися вхідні двері. В її отворі здалося важке тіло господаря.
Позіхаючи і чухаючи крізь синю простору майку свій великий живіт, відшукав поглядом пса.
— Ну, чого ти, Сірий, повітря сотрясаешь?
Пес виліз з будки. Винне виляючи опущеним хвостом, тягнучи за собою іржаву ланцюг, підійшов до ганку.
— Не спиться? Ось і моїй старій теж. Все їй межах що ввижається. Ех-хе-хе.
Покректуючи, господар сів на верхню, не залиту вечірнім дощем, сходинку ганку.
— Ну, що, псина, покуримо? Так удвох на місяць і повоем. Он її як расперло-то. На півнеба вывесилась.
Пес приліг біля ніг господаря. Той поплескав його за вухами і раскурил сигарету. По свіжому прозорому після дощу повітрю потягнуло димком.
Сірий відвернув голову в бік від господаря. Що за дурна звичка у людей дим ковтати так з себе його потім випускати? Гидота ж.
Небо великими жовтувато-білими зірками низько висіло над селом. Далеко, за станцією, в розривах лісопосадки миготіли вогні поїзда. У нічній тиші добре чутні були перестуки колісних пар про стики рейок.
Минулий ввечері дощ збив денну липку духоту, і так-то зараз свіжо й вільно дихалося.
— Добре-то як, а, Сірий? Навіть додому заходити не хочеться. Так би і сидів до ранку. Співрозмовника ось тільки немає. Ти, собака, покивав б мені, чи що, у відповідь.
Сірий підняв голову і уважно подивився господареві в очі. Дивні все ж створіння — люди, все їм словами потрібно пояснювати, кивати головою. Про що говорити? І так ясно – хороша ніч, тиха. Здається, мріється добре. Без поспіху.
Пес, звякнув ланцюгом, знову ліг біля ніг господаря.
— Да-а-а, Сірий, поговорили, називається. А адже чую я — розумієш ти мене. Точно, розумієш. Ну, може, не дослівно, але суть ухватываешь. Я ж тебе, хитру пику, давно розкусив. Бач, який ти зі мною ввічлива, а от мою бабцю — не любиш. Терпиш — так, але не любиш. А адже це вона тебе годує і поїть. А ти її не любиш.
Ну, не люблю і що тепер? Гірше я від цього став? Службу погано несу? Ех, господар...
Це вона з вигляду ласкава та ввічлива, на очах. Знав би ти, яка вона злюча за твоєю спиною. Думаєш, чому у мене задні лапи погано рухаються? Її турботами. Так держаком від лопати нещодавно відходила – два дні лежав пластом. А тобі сказала – я отруївся, коли чужі недоїдки з'їв. Так і чужі недоїдки я не від великої радості їв – вона адже до цього два дні мене голодом на ланцюгу тримала. Так примовляла: «Щоб ти здох швидше, стара собака». А ти: любиш – не любиш. З чого б мені її любити-то?!
Ти, господар, гарний. Добрий. Ось і думаєш, що все кругом повинні бути добрими. А так не буває. Хоча це ти і сам, мабуть, знаєш, так вдумуватися не хочеш. Напевно, тобі так простіше. Тільки таке добро і зло буває. Коли злу відповіді немає, воно і творить свої чорні справи. Та що вже тепер, життя пройшло, які вже тут рахунки...
— А пам'ятаєш, Сірий, як ти на полюванні мене від кабана-сікача врятував? Тобі дістався його удар іклами. Досі дивуюся, як ти вижив тоді — адже я твої кишки по всьому лісі збирав... Да-а-а. Не ти — мене б тоді і відспівали.
Пам'ятаю. Як не пам'ятати. Адже Я теж думав — хана мені. Не очуняю. Не встигла ти мене до ветеринара привезти.
Та багато чого було, хіба все згадаєш. Адже ти теж мене не кинув, коли я ранньої восени під лід провалився. Дурний я тоді був, молодий. Не знав тоді, що вода може бути скляною. Ось і дізнався. Досі бачу, як ти, немов великий криголам своїм тілом лід зламував, до мене пробивався. Я-то нічого, швидко отлежался, а тебе ж ледве відкачали. Я, господар, все пам'ятаю. Тому і добре мені з тобою. А ось в твоїх, господар, сімейних справах – я не суддя. Добре тобі з твоєю старою, значить все правильно. І життя тебе вчити — не моє собаче діло.
— Чуєш, Сірий, життя-то наша з тобою під ухил котиться. А, здається, що й не жили ще. Як вважаєш, чи довго ми ще цю красу невимовну бачити будемо?
Не знаю. Ти, господар, може, і ще поживеш, а мої дні-то вже на вильоті...
Якийсь легкий ледве відчутний шерех змусив пса підняти голову. По небу, у бік землі, вздовж Чумацького шляху, бігли три великі собаки. Дрібними переливчатыми зірочками іскрилася їх шерсть, очі горіли жовтим вогнем.
Ось, значить, ви, собаки із сузір'я Гончих псів. В гості зайшли б, чи що...
Собаки немов почули його думки. Через мить вони вскочили у двір і зупинилися поруч з лежачим Сірим.
— Привіт, брати небесні. Я так довго вас чекав.
— Здрастуй, брат. Ми завжди це знали. Ми за тобою. Прийшов твій строк йти.
— Куди?
— Туди, куди йдуть всі собаки, завершивши свій земний шлях — в сузір'я Гончих псів.
— У мене ще є трохи часу?
— Ні. Ти тут, на землі, все вже завершив. Ти гідно пройшов земне чистилище. Ти пізнав все: і любов і ненависть, дружбу і злобу чужу, тепло і холод, біль і радість. У тебе були і друзі і вороги. Про що ще може бажати живе?
— Я хочу попрощатися з господарем.
— Він не зрозуміє.
— Зрозуміє.
— У тебе є одна мить.
Сірий підняв очі на сидів на ґанку господаря. Той, притулившись головою до балясині ганку, дивився в небо. Відчувши погляд пса, обернувся до нього.
— Що, Сірий, поганенько? Дивний ти якийсь сьогодні.
Пес смикнув, немов поперхнувся, горлом і видавив із себе: «Га-а-в...», потім відкинув голову на землю і витягнувшись усім тілом, затих...
— Сірий? Ти що, Сірий?! Ти чого це надумав, Сірий?!
Сірий йшов із зірковими псами в небо. Біг його був легкий і пружний. Йому було спокійно і ясно. Він повертався в свою зграю. Попереду його, показуючи дорогу, бігли гончі пси.
Сірий озирнувся. Посеред знайомого двору, перед тілом собаки, на колінах стояв господар і смикав його, намагаючись повернути до життя.
Нічого, господар — не переживай. Мені було добре з тобою. Якщо захочеш пригадати мене, погляди в зоряне небо, знайди сузір'я Гончих псів, і я відповім тобі.
