Жінка акуратно, без химерності одягнена, у неї чітко артикульована мова — схоже на телевізійних дикторів радянських часів, і дуже скупі жести.
— Я прийшла до вас без дитини, але прошу вашої згоди поговорити зі мною про нього.
— Так, зрозуміло, це абсолютно нормально, до мене часто приходять батьки без дітей. Як звуть вашого дитини?
— В мене нема дитини. Тобто у мене є дочка, але вона вже доросла і живе в Москві, окремо від нас.
— Проблема у внука?
— Ні, онуків у мене поки немає.
Я була збентежена. Племінники? Діти чоловіка від попередніх шлюбів?
— Поясніть, про яке дитині йде мова, — попросила я.
— Я вчитель гімназії. Викладаю українську та літературу. Мова піде про одного з учнів класу, в якому я є класним керівником.
Вона назвала випадково відому мені, порівняно давно існуючу і дуже дорогу приватну гімназію, де навчаються діти заможних батьків, які чомусь не змогли вчитися в престижних державних школах (все-таки саме туди у нас в Пітері досі намагаються віддати дітей «з хороших сімей»). Цих дітей привозять-відвозять на машинах з шоферами, постійно розважають, всі їхні матеріальні потреби задовольняються більш ніж з надлишком. Зрозуміло, що проблем від усього цього, особистісних і соціальних, виникає маса, але що може зробити з ними вчителька російської та літератури?
— У цієї дитини немає ніяких проблем.
— Вибачте, нічого не розумію.
— Мені навіть незручно говорити...
Тут у мене виникло абсолютно дике вже припущення, що ця жінка середніх років закохалася в одного із своїх учнів, і я твердо вирішила перестати гадати:
— Але вам доведеться сказати, тому що інакше ми з вами нікуди не просунемося.
— Так, звичайно. З дитиною все в порядку. Проблеми, якщо їх можна так назвати, виникають у нашого педагогічного колективу, і ось — я прийшла з вами порадитися. Якщо зовсім чесно, то нам хочеться позбутися від дитини, але це в сформованих обставинах ніби як неможливо.
— Багатий татусь — головний спонсор гімназії? — не без язвительности поцікавилася я, забувши про власному рішенні, прийнятому дві хвилини тому.
— Все навпаки! — сказала моя відвідувачка і з учительської педантичністю уточнила: — Ось прямо на сто вісімдесят градусів навпаки.
Історія, яку вона розповіла далі, здалася мені дуже цікавою.
Кілька років тому колектив гімназії та її піклувальники прийняли вольове гуманітарне рішення: а давайте ми візьмемо талановитої дитини з бідної сім'ї і будемо вчити його в нашій прекрасній дорогою гімназії безкоштовно. Це буде дуже красиво, поліпшить наші показники по всім можливим соціальним пунктах, ну і дитині та її сім'ї заодно допоможемо. До того ж це традиційно (гімназію свою вони вважають гуманітарної, трохи православної і навіть трохи монархічної): в Російській імперії у всіх практично гімназіях були безкоштовні здібні учні «з низів».
Благородне рішення схвалили практично одностайно. Водночас усі розуміли: все добре в міру — в гімназію зовсім не збиралися брати дитину з дитячого будинку. Пошукали, знайшли дуже підходящий варіант: хлопчисько-четвертокласник посів друге місце на міській олімпіаді з російської мови і в тому ж році отримав диплом на олімпіаді з навколишнього світу. Сім'я живе порівняно недалеко, від гімназії всього три зупинки на автобусі. Потомствені ленінградці. Мати — бібліотекар, батько був військовим інженером, помер від інфаркту чотири роки тому. Живуть дуже бідно. Поговорили приватно з вчителькою хлопчика, яка знає його вже чотири роки. Вона, коли зрозуміла, про що йдеться, навіть розплакалася: «Господи, дякую, та як же я за неї рада! Він дуже, дуже здібний і хороший хлопчик, і сім'я хороша. Спасибі вам величезне, ось від такого прям знову в людей вірити починаєш!»
Практично ідеальний кандидат. Беремо? Ну звичайно беремо.
Єдиний стурбований чоловік — гімназійний психолог: колеги, у нас тут дуже-дуже багаті хлопці вчаться. Вони дорого одягнені, у них ці всякі гаджети. Або ось, наприклад, хто-небудь з них його в гості запросить? У триповерховий особняк з басейном і більярдом в підвалі. Не буде у бідного дитини від усього цього психологічної травми?
Але все вже надихнулися і від психолога відмахувалися: в гості наші учні один одного майже не кличуть, їм нема й нема чого. А що стосується одягу та речей — ну так у нас, по-перше, гімназійна форма, а по-друге, тут же все з самого початку ясно, а хлопчисько точно не дурень, та й напевно дивиться телевізор, а значить, знає, що люди по-різному живуть.
— Що ж, психолог у підсумку виявився правий? Хлопець закомплексовал і озвірів?
— Навіть і близько нічого подібного.
У п'ятий клас Яша пішов у нову школу. Адаптувався швидко. Знання у нього відмінні, схоплює на льоту. У класі 12 чоловік (в його минулому було 34) — вважай, індивідуальний підхід. Психолог за Яшею, звичайно, доглядав. В кінці першого триместру запитав: "як тобі тут вчитися?
— Просто офігенно цікаво! — радісно відповів Яша. – Стільки всього нового й забавного.
Однокласники теж взяли Яшу добре. Всі вони були злегка сонні і інфантильні, але в загальному-то доброзичливо налаштовані, так як світ ніколи від них нічого особливо не вимагав і не робив їм ніяких капостей. Яша заворожено, буквально відкривши рот, роздивлявся їх гаджети і кросівки, уважно і терпляче слухав їх недорікуваті розповіді про поїздки за кордон. Розпитував про деталі їхнього життя. Однокласникам Яшин інтерес лестив (один до одного вони звикли і один з одним майже не цікавилися). Відразу кілька дітей сказали батькам: я б хотів Яшу до нас додому покликати. Краще з ночівлею.
Сама відповідальна мати (сама колись приїхала з Череповця на конкурс моделей) порадилася з психологом: можна кликати? Дитині не зашкодить? Психолог зітхнув і дозволив: кличте!
Яша захоплювався, плигав від захоплення і плескав у долоні:
— Ось це все твоє?! І ти коли хочеш, можеш там плавати?! А ось це що — такий величезний телевізор?! А це — крокодил твого тата?! А це його машина?! А він правда давав тобі покерувати? І мені дасть? Якщо шофер дозволить? Ну давай тоді його вдруге, попросимо. Будь ласка, будь ласка!
До кінці п'ятого класу сім з восьми класних хлопчиків говорили: Яша — мій друг. Три дівчинки дивилися на Яшу скоса, але з інтересом.
На прохання-умолению одного з хлопчиків його батьки вже перші осінні канікули взяли Яшу в Прагу. Мати була проти, але батько наполіг: з цим хлопчиком і наш бадьоріше здається. У Празі Яша взяв у хлопчика гаджет, а у його батьків машину з шофером і за три дні зробив фотопідбірку «Червоні дахи», яка посіла третє місце на якомусь мережевому міжнародному фотоконкурсі (авторами вважалися Яша і хлопчик разом, адже вони й справді разом скрізь їздили).
Потім дуже швидко Яша переодягнувся — однокласники віддавали йому все старе, але майже неношенное. Обзавівся трьома гаджетами не самої нової моделі. Виявилося, що Яша вміє робити чудові, оригінальні психологічні фотопортрети. Три дівчинки повагались, але врешті-решт неохоче визнали: це не як фотосесії з батьками і селфи на тлі визначних пам'яток — це живе. Яша запропонував робити стінгазету про класну життя — його мама навчила. Всі підтримали. Дружно почали, але навички немає — пересварилися вщент. Яша вирішив: редколегія три людини два місяці. Потім міняємося. Подивимося, у кого краще. Всі погодилися. Те, що Яша залишається «на всі часи», навіть не обговорювалося. Один тато запропонував доньці, коли прийшла її черга, найняти в допомогу журналіста-професіонала. Яша реготав: «Як ти не розумієш? Це ж тоді не твоя газета буде, а його!»
Ще в п'яти класах школи з'явилися такі газети. Три померли через два місяці. В одному редколегії очолив учитель. Ще з одного прийшла делегація з п'яти дівчаток до Яші: «Ти можеш нам допомогти?» — «Не питання! Звичайно, допоможу», — відповів Яків. Всі три дівчата-однокласниці образилися і три дні з Яшею не розмовляли.
* * *
— В якому класі Яша зараз?
— У восьмому.
— І що ж сталося? Чому ви хочете від нього позбутися?
Вчителька опустила голову. Помовчала. Я чекала.
— На тлі наших він занадто живий. Це вже всім помітно. І всіх якось не по-доброму турбує. Майже у всіх його однокласників немає ніякої мотивації до навчання. Зовсім ніякої, розумієте? Концентрація уваги у них — не більше 15 хвилин. Вони не читають нічого, крім своєї френд-стрічки. Ми, педагоги, звичайно, всіляко намагаємося їх зацікавити, але повинні чесно визнати — програємо начисто майже безглуздому серфінгу в інтернеті. Навіщо їм напружуватися? Для них вже готові місця в інститутах, і батьківських грошей їм вистачить на все їхнє життя. І вони це знають. Вони усі хочуть бути успішними блогерами або шоуменами, але їм зовсім нічого сказати і навіть показати світу, крім того, що знову ж куплено на гроші їх батьків. Вони незлые, недурні, але все дуже мляві. Розумієте, у нас є діти з випускних класів, які ніколи не бували в метро... А Яша зубами хапається за будь-яке нове знання. На уроках весь час ставить питання, приносить якісь завдання, інформацію, просить щось пояснити. Він багато читає, перемагає на олімпіадах, роздає якісь листівки, щоб заробити, був прихильником Навального, але потім розчарувався в ньому, вільно їздить по всьому місту, відвідує стару бабусю в селищі Сосново, коле їй дрова, вскапывает город. У цьому році він написав роботу на олімпіаду з історії та суспільствознавства: «Соціальні проблеми на Філіппінах — погляд сучасних англомовних ЗМІ і філіппінських домробітниць, які живуть у Росії (Санкт-Петербург). Порівняльний аналіз».
Я не змогла втриматися від захопленого насміхання, але вчителька лише сумно посміхнулася:
— Ми всі її читали — це хороша основа для магістерської дисертації. Один батько (філіппінська няня його молодшої доньки була одним з основних інформаторів Яші при написанні цієї роботи) прямо запитав мене, як класного керівника: що ми всі — батьки і педагоги — робимо не так? Ви фахівці високого рівня, ми платимо за утворення наших дітей величезні гроші, створюємо їм всі умови — чому такий дивний результат?
Після цього ми в учительській сіли, поговорили і зрозуміли, що зайшли в глухий кут. З одного боку, від Яші треба позбавлятися, а з іншого боку — для цього немає жодного приводу. Йому в нас добре і, безумовно, зручно. Він жодного разу нічого не порушив.
— Ви хочете зберегти обличчя?
— Так, звичайно.
Я задумалася. Одна з ситуацій, в яких «ніхто не винен і всіх шкода».
«Занадто живий» і спочатку талановитий Яша, який вже давно чудово розуміє, що в житті йому доведеться «пробиватися» самому, на всі сто відсотків використовує випадково дісталися йому можливості дорогий гімназії. А для його однокласників це все «само собою» і «завжди так було і буде» — навіщо напружуватися? Яша векторно направлений у дорослішання, у самостійне життя, де не буде поблажок і підтримок, де доведеться думати, аналізувати, узагальнювати, битися. А його однокласникам в загальному-то не до чого прагнути — у них і так все є. Яка в них мотивація до дорослішання? І зрозуміло занепокоєння роботодавця філіппінської няні: чому цю роботу не написав мій син? Тому що він просто не Яша і менш талановитий чи тут є щось ще? І зрозуміла тривога й розгубленість вчителів: ми чесно працюємо за свою хорошу зарплату і чесно намагаємося зацікавити своїх учнів...
Протиріччя в наявності, і воно вже ось-ось почне позначатися на Яшу. Значить, прийшов час рухатися далі. Але куди?
Я згадала одного свого однокурсника по університету, хлопця з якогось невеликого міста в середній Росії, на якого, судячи з опису, Яша був дуже схожий. У восьмому класі він був переможцем всесоюзної олімпіади з біології, пройшов конкурс, вступив в інтернат при ЛДУ, там жив і навчався і звідти ж поступив на біофак.
— А інтернат при ЛДУ ще живий? — запитала я нарешті.
Жінка кілька секунд мовчала, міркуючи, потім повільно кивнула.
— Ось чесний вихід, вирішальний відразу всі ваші проблеми. Ви вимагаєте конфіденційності і говорите Яшу і потім окремо його мамі: ти переріс нашу гімназію. Щоб рухатися вперед, розвиватися, твоїх мізках потрібна живильне середовище іншого сорту. Ми підготуємо тебе і допоможемо усіма нашими силами, але в дев'ятий клас ти підеш не сюди, а в гімназію при Петербурзькому університеті. Він зможе вступити? Якщо я правильно пам'ятаю, там природничо-науковий цикл, а Яша — явний гуманітарій.
Жінка замислилась.
— Гадаю, він може сприйняти це як виклик своїм можливостям і відгукнутися. Але йому ж все одно буде прикро?
— Хіба ви ще не зрозуміли? Яша ще в п'ятому класі чудово вмів вивертати свої образи навиворіт — ніяково ставало зовсім не йому, а тому, у кого були зайві гаджети, кросівки і крокодили.
— Ви думаєте, він уже тоді розумів?
— Дитина з таким інтелектом? Та я вас благаю. Він і зараз використовує ситуацію на всі сто, ось побачите.
— Ми спробуємо. Але якщо він відмовиться, адже ми не зможемо його вигнати?
— Звичайно, не зможете, — впевнено сказала я (це все, що я могла зробити для Яші). — Адже це буде вашим моральним і навіть професійним крахом. Давайте ось що ви мені потім зателефонуйте і скажете, як він відреагував, гаразд?
— Так, звичайно.
* * *
Вона зателефонувала тільки через тиждень (треба думати, весь тиждень вони там збиралися духом).
— О, слава богу, він дуже спокійно відреагував.
— Але як же конкретно?
— Він сказав: ну що ж, вічної халяви не буває. Спасибі вам за все. А коли я почну додатково займатися математикою? Сьогодні вже пізно?
Автор — Катерина Мурашова (Сноб)
