- Що винесла я за прожите життя, яку філософію? Найпростішу. Просту - як кухоль води, як ковток повітря. Люди не діляться на класи, раси, державні системи. Люди діляться на поганих і хороших. На дуже хороших і дуже поганих. Поганих у всі віки було більше, набагато більше. Хороші завжди виняток, подарунок Неба.
- Я і жила. Собі кажу - чесно. Ні дітей, ні старців, ні менших братів наших - звірину - не ображала. Друзів не зраджувала. Борги повертала. Добро пам'ятала і пам'ятаю.
- ...Дам вам пораду, майбутні покоління. Мене послухайте. Не змиряйтеся, до самого краю не змиряйтеся. Навіть тоді - воюйте, відстрілюйтеся, у труби сурміть, у барабани бийте, у телефони дзвоніть, телеграми з поштамтів надсилайте, не здавайтеся, до останньої миті боріться, воюйте. Навіть тоталітарні режими відступали, траплялося, перед одержимістю, переконаністю, настирливістю. Мої перемоги тільки на тому й трималися. Характер - це і є доля.
- І вдруге народитися не вийде, як не старайся. Своє живи!
- А що й справді людині треба? Про інших не знаю. А про себе скажу. Не хочу бути рабинею. Не хочу, щоб невідомі мені люди долю мою вирішували. Нашийника не хочу на шиї. Клітки, нехай навіть платинової, не хочу.
- Людська біологія така. Заздрість, жадібність, віроломство, брехня, зрада, жорстокість, невдячність... Хіба встоїть проти - чуйність, співчуття, співчутливість, доброта, самопожертва? Дудки. Нерівний бій. Але в кожному поколінні, у кожному куточку землі, у забутих Богом просторах народжуються і несуть свій хрест Добрі Люди. На них ще й спочиває наша земля. По-російськи сказано дуже точно: не стоїть село без праведника.
- Але є в людині - не в кожній, може - важко виражене словами почуття совісності або по-іншому його якось назвати - сором'язливості чи що. Заважає чи допомагає це почуття людям жити? Із сьогоднішнього дня бачу, що користі в ньому мало. Нахабні люди процвітають і благоденствують. Сором'язливим живеться куди важче.
- Люблячі люди здіймаються над буденністю, дріб'язковістю життя. Закохані завжди живуть в іншому вимірі.
- Я вам скажу без хвастощів: мені нема чому заздрити. Господь дав мені здібності і непогані дані, у Великому театрі я перетанцювала безліч балетів, у мене, схоже, світова слава. І головне - у мене прекрасний чоловік, чого ж мені ще бажати?
- Але я й донині переконана, що однією технікою світ не підкорити. І сьогодні, і років через сто п'ятдесят-двісті танцем треба буде, як і колись, насамперед зворушити душу, змусити співпереживати, викликати сльози, мороз гусячої шкіри...
- Звичайно, двадцять років тим і казкові для будь-якої жінки, що в двадцять має гарний вигляд цілодобово. А до тридцяти, на жаль, гарна вона вже години, так, три за день. Потім - того менше. А до п'ятдесяти блиснуть п'ять-сім хвилин. Та й то у виграшному освітленні, зі старанним макіяжем.
(з книги "Я, Майя Плісецька")
