«Мені в житті не щастило з самого моменту мого зачаття...» — так почав цю історію літній професор, коли вкінець вже втомився від наших постійних голосінь. А «голосили» ми, група бізнесменів, підприємців, управлінців, які приїхали в кінці 90-х в каліфорнійський університет за новими технологіями в маркетингу і PR, виключно на тему: «звичайно, вам-то добре тут говорити... якщо б у нас такі податки/закони/вчителя/батьки/гроші/можливості... і т. п. були, — ми б....». І далі слідувала красива історія про те, що «ми»...
Він вийшов з-за кафедри, присів якось бочком на першу парту і вимовив цю саму фразу: «Мені в житті не щастило з самого моменту мого зачаття...»
— Хочете, розповім свою сумну історію?
— Звичайно ж, так! – закивали ми. І приготувалися його жаліти.
Я тут наводжу його розповідь у своєму викладі — як почула, як запам'ятала. Не просто запам'ятала, а засвоїла. На все життя:
— Мені в житті не щастило з самого моменту мого зачаття...
Мій батько, перебивающийся випадковими грошима від навантажень-розвантажень, зник з мого життя, як тільки дізнався, що його неповнолітня подружка — дівчина-мулатка, яка воліє нічний спосіб життя, — «залетіла». Його як вітром здуло! Тому я — безбатченки.
Моє невезіння тільки починалося... Юна мулатка, хоч і виносила мене майже до терміну, але тільки зачувши мій перший крик, тут же, на пологовому столі, відмовилася від мене. Так я, слабка беззахисна крихітка, тільки що прийшла у цей чужий, незнайомий світ, залишився зовсім один... Кричати від безвиході у всю цю Всесвіт на руках акушерки.
Далі — більше... Мені фатально не щастило... Мене не всиновили у дитинстві я був дуже слабкою, хворобливою дитиною. До того ж у ті роки, народжений від мулатки, я взагалі мав мало шансів бути усиновленою. Тому з Будинку малятка, я прямо потрапив у дитячий будинок.
Ну, тут вже... не щастить так не щастить! Це був дитячий будинок для «кольорових» дітей, яких нас там тільки не було... Я сповна відчув на собі все: і як б'ються китайці, і як плюються мексиканці, і як боляче щиплются чорні...
Не везло мені з навчанням... Вчителя довго не затримувалися і весь час змінювалися. Та, чесно кажучи, і не з усіх предметів вони у нас в дитячому будинку взагалі були. Тому зі школою у мене теж, як ви розумієте, не задалося. Ну, просто — тотальне невезіння!...
...Він помовчав. Посидів в тиші, дивлячись кудись у підлогу... Потім підняв очі на нас. Ми, звичайно співчутливо чекали продовження цієї історії, не розуміючи, до чого він взагалі все це почав, — адже так славно сперечалися з маркетингових задачкам всього півгодини тому.
— Я втомився розповідати вам це, — несподівано сказав він, — Це не моя історія... Хочете, я розповім вам СВОЮ?
Німа пауза... Нам залишалося тільки погодитися головами, тому що ми взагалі вже остаточно загубилися: де тут чия історія, для чого він взагалі все це нам розповідає, та ще й англійська мова для багатьох не просто в своїх тонкощах давався.
— А моя історія — ось... — продовжив він.
— Я по життю взагалі — дуже везуча людина!
Мені пощастило прямо з самого моменту мого зачаття, коли мій недолугий татусь зник з мого життя, не менш недолугою, матусі, а заодно і з мого життя — раз і назавжди! Можливо він відчув, що не зможе дати мені всього того, що допоможе мені вижити. Я вдячний йому за те, що його рішення... Хто знає, яким би я виріс і що б зі мною сталося, якби моє дитинство і дитинство пройшло поруч з ним. Можливо він інтуїтивно зрозумів, що цей слабкий малюк ніколи не зможе стати сильним поруч з ним і тому тихо ретирувався. І я вдячний йому за це.
А мені, між тим, продовжувало везти.
Юна мулатка відмовилася від мене прямо на пологовому столі. І це вже була удача! Тому що, якщо б вона забрала мене з пологового будинку, я взагалі не впевнений, що залишився б в живих... А так в мене, хоч і слабкого, недоношеного, з'явився шанс! Шанс на життя! І дала мені його вона... Моя недолуга сімнадцятирічна мати. Я вдячний їй за це її відмову. І навіть в думках не хочу уявляти, як та де б я жив, як і де пройшло моє дитинство, якби вона не відмовилася від мене. Цей її відмова теж надав мені сили. Адже оголошуючи Всесвіт своїм першим криком, я вже розумів, що сподіватися мені в цьому житті не було на кого, я один... А це, напевно, все ж якусь концентрацію внутрішньої енергії викликає, погодьтеся... — посміхнувся він.
Далі — більше!
Мені пощастило, що мене не усиновили в дитинстві. Інакше я, болючий, ослаблений малюк, одержав би, можливо, дуже комфортні тепличні умови і турботу які усиновили мене людей, але чи допомогло б мені це стати сильнішими і впевненішими в собі? Чомусь я думаю, що ні. Саме життя в дитячому будинку навчила мене стійкості: я навчився у китайців битися, я перейняв у чорних їх «щипці», так і плюватися я можу ого-го як! Це не везіння!
Ну, а зі школою — це взагалі окрема пісня! Вчителів не вистачало і кілька предметів, бувало, вів один чоловік. В старших класах ми здружилися з вчителем біології, який був для нас «ходячою енциклопедією», — так захоплено він був захоплений своїм предметом. І от везіння!) він же викладав у нас ще й математику, що дозволяло нам зустрічатися на уроках кожен день! Ми багато спілкувалися. Звичайно у мене були тільки відмінні оцінки по його предметів. І коли постало питання вибору коледжу — я не роздумуючи, пішов туди, де потрібна була математика і біологія.
Потім був університет.
Потім — наукова робота.
Сім'я. Діти. Онуки. Правнуки...
Я радий тому, що народився під щасливою зіркою!
І вдячний Долі за везіння.
Він продовжував з посмішкою сидіти на краєчку стільця. А ми «переварювали» всі тільки що почуте...
— Ось дві історії, два погляди на одну і ту ж життя, — сказав він, встаючи з парти, здіймаючи перед собою дві відкриті долоні, як шальки терезів, — яка Вам більше до душі?
Автор: Ірина Рижкова
