«Ким би ти не був у молодості — оптимістом чи песимістом, наївним або реалістом, веселим або похмурим, все одно з віком стаєш буркуном. І чим далі, тим все брюзжее і брюзжее. Головне, сам відчуваєш, але нічого не можеш з цим зробити.
Накопичення всеїдності призводить до панічного подразнення, а тут і до ненависті — рукою подати.
Я себе ненавиджу! Ненавиджу необхідність любити оточуючих, ненавиджу весь час робити те, що ненавиджу, ненавиджу людей, які роблять те, що я ненавиджу, предметом творчого прагнення.
Ненавиджу ненависть до того, що взагалі жодної емоції не заслуговує.
Я ненавиджу злих, скупих і без гумору. Соціальна приналежність, політична платформа, ступінь крадіжок мене абсолютно не хвилюють. Кради, але з гумором. Фашист, але дико добрий.
Я думаю, характер человека складывается уже месяцам к трем. Но у меня почему-то не сложился до сих пор, поэтому о себе говорить трудно. Я, например, незлопамятный. Это плохо, потому что благодаря злопамятности можно делать выводы, а так — наступаешь на одни и те же грабли. <…>
К старости <…> половые и национальные признаки как-то рассасываются.
Весь час ловив себе на думці, що я зовсім перестаю собі подобатися. Що сталося?
Нарешті зрозумів: набридло бути хорошою людиною! Немодно, нерентабельно, а часом просто соромно!»
Олександр Ширвіндт «Склероз, розсіяний по життю»
