Ні країни, ні цвинтаря
не хочу вибирати.
На Васильєвський острів
я прийду вмирати.
Твій фасад темно-синій
я потемки не знайду,
між вицвілих ліній
на асфальт упаду.
І душа, невпинно
поспішаючи в пітьму,
промайне над мостами
у петроградському диму,
і квітневий сніг,
під потилицею сніжок,
і я почую голос:
— До побачення, друже.
І побачу два життя
далеко за річкою,
до байдужою вітчизни
притискаючись щокою,
— немов дівчинки-сестри
з непрожитих років,
вибігаючи на острів,
махають хлопчикові слідом.
Йосип Бродський, 1962