А він дзвонив їй в двері і боявся,
що скаже: «Йди. Ти запізнився.»
Не в перший раз він розлучався з нею.
Не в перший раз знову біля дверей стояв.
Але..в цей раз все дуже змінилося.
І голос її в трубці був «чужий».
Спокійний...наче зовсім і не злилася.
— Привіт. — Привіт. Сумую за тобою.»
Він прокручував в пам'яті разів двадцять
вчорашній телефонна розмова.
Він зателефонував їй вранці в 7.15..
І випалив..як пострілом в упор:
«Пробач. Я так хочу до тебе повернутися.
Ти мені потрібна! З другою не зрослося.
Я рук твоїх губ хочу торкнутися.
Всі без тебе не так. Все криво і навскіс.»
Вона на диво не кричала.
Сказала: «Знаєш, не поспішай здаватися.
Єдиною я для тебе не стала.
Тому..не треба повертатися.»
Він помовчав..від страху стало нудно.
Не міг дихати..так все стислося в грудях:
— Не впізнаю тебе. Прийти хоч можна?
— Навіщо? — Просто побачити. — Приходь.
Він натискав дзвінок..по-дитячому вірячи,
Що зможе все вирішити той самий погляд.
Немислима раптом така втрата!
Сподівався, що все поверне назад.
Вона відкрила. Мила посмішка.
Але..в будинок його увійти не покликала.
«Ти знаєш, у чому була моя помилка?
Я не намагалася жити! Тебе чекала!
П'ять місяців тому сталося диво.
В життя постукав той, хто дав зрозуміти:
Що кожен день я щаслива з ним буду.
Що від мене не хочеться втекти!
Спасибі! Що ти кинув мене знову.
Що наплював, що боляче..нічого..
Я все тобі пробачити зараз готова.
Інакше...я б не зустріла Його!»
Він йшов..і до кінця не розумів.
Як? Як таке могло з ним статися?
Що день..в якому щастя обіймав,
залишився в минулому..і не повториться..
Вас люблять..чекають..пробачать! А може вистачить?!
Серцями дорогих людей грати!
За кожну сльозу їх життя відплатить,
Змусивши..так само боляче втратити!
