Собаку звали Альма.
Вона була стара і сліпа. Чужий старий великий собака був у селі. Уже й ланцюг із нього зняли, він більше не міг охороняти двір. Я її годувати ходила; поруч була наша дача. І одного разу Альма мене вкусила - наосліп, не впізнала, та я сама була винна - ззаду підійшла з їжею...
Це був великий собака, руку він прокусив сильно. Шрам усе ще трошки видно. Ну, я руку бинтом замотала; одинадцять років мені було. І рукав натягнула; приховала укус. Дідусь потім побачив і жахнувся, а я набрехала. Сказала, що цвяхом поранилася. Я рідко неправду говорила, майже ніколи: але ось, обдурила.
Я боялася за собаку. Я не хотіла, щоб у нього були неприємності, щоб із ним погане сталося. І продовжувала ховати шматки хліба і котлети в кишеню за обідом; для Альми. І ходила до неї, годувала. Альма клала мені голову на руку, лизала - вона розуміла все. І дивилася невидючими мутними очима просто в душу. А я її гладила по голові.
Це навіть не прощення - це розуміння. Ніхто не винен інколи, ні собака, ні дівчинка, ні господарі-старенькі. Життя така штука. Можуть і вкусити наосліп - ну й що? Забути й зрозуміти неважко зовсім. Усі станемо старими й безпорадними коли-небудь; і то, не всім судилося.
Жаліти треба зовсім старих і по-справжньому хворих. Не сильно скаржитися. Стерпіти іноді треба. І добре, що шрам залишився - бувають хороші, правильні шрами. Поглянеш на нього і знову підеш когось годувати. І ніяк інакше.
