Зайшла в супермаркет. Краєм ока бачу маму з синочком років 6-ти. Як то кажуть, бідненько, але чистенько. Славний такий хлопчисько. Видно було, що йому чогось хочеться, але не просить.
Поки мама копалася в кошику з уціненим дріб'язком, він обережно взяв коробку з фломастерами, погладив, понюхав і поклав на місце. Потім доторкнувся до якихось наліпок і зітхнув... так важко, як дідок.
Жінка нахилилася і тихесенько сказала: "немає грошей, синку". А він тільки мовчки кивнув.
І ще... на ньому була така жалюгідна шапочка з помпончиком... зовсім дитяча. Серце стиснулося.
Чомусь згадала, що Анюта моя теж ніколи нічого не просила.
Кілька секунд подумала... метнулася залом, накидала в пакет ці фломастери, наліпки, коробку пластиліну і різні хлоп'ячі радощі. Швидко оплатила, чек кинула в пакет.
Задумалася - а як віддати, щоб не образити? Справа тонка...
Дочекалася, коли мама стала в касу, підійшла до нього і бадьоро кажу: "Здрастуй, хлопчику. Сьогодні день шапок із помпончиками. Ти не знав?! Ну як же так? Ми проводимо конкурс на найкращі помпончики на шапці. Ти виграв, ось тобі приз!"
Він так на мене подивився... Знаєте, у мене всього один раз у житті був такий погляд. У Болгарії. Рік постійних судів вимотав і спустошив. Адвокат був ненаситний і марний. З роботи звільнили.
І ось я йду під дощем, у кишені всього 10 левів - маленька чашечка еспресо. Іду і розумію, що останній суд я програю і в мене заберуть дитину. Російській жінці влаштуватися на роботу... Тупик. Промокла вся і заскочила в кафе. Думаю - для початку зігріюся і вип'ю кави, а там уже...
Дивлюся - повно народу, а на столах якісь карти розкладені. Виявилося, грають у Бінго. Я навіть не знала, що це. Присіла за один столик, як сирітка Марися... мені одразу картки несуть. Одна коштувала рівно 10 левів. Посоромилася відмовитися. У всіх по 10-20 штук, а в мене одна. Зрозуміли, так? Ага... я виграла. І не просто, а зірвала джекпот.
Мені принесли повний кошик грошей. Шок був найсильніший, але вистачило розуму далі не грати. Та сума і поставила крапку в цьому процесі. Коли я зрозуміла, що бінго в мене... загалом, саме так дивився на мене цей малюк.
Поки він не схаменувся, я вискочила на вулицю і дорогою думала про те, що незнайома мені дитина, з трепетом і вірою в чудеса, отримала своє маленьке дитяче щастя... мені реально полегшало.
Вірно кажуть: усе, що ми робимо - ми робимо для себе, погане це чи хороше.
Олена Димитрова
