Є період дозрівання в психотерапії (та що там у терапії, в житті!), коли перестаєш бачити красу, але натомість бачиш багато симптомів: криву шию, вирячені очі, запалі груди, витіснення, проекції, переноси. І з усім цим хочеться працювати.
І так років 10 або навіть більше. Це болісно! Перестаєш читати класиків і ходити в театр. Там же все хворе, а тобі цього і на роботі вистачає.
А в один момент змиряєшся. Пом'якшуєш і перестаєш ранитися об недосконалість світу. Мудрієш.
А потім раз, і знову починаєш бачити цю саму красу. Але вже об'ємно. Не скасовуючи всього, що знаєш, просто знову бачиш деталі, смисли, долі, обличчя, плечі, шиї, лопатки, надуті вени мармурових фігур в Олександрівському парку... Бо ж нічого, крім деталей, не існує. І симптоми теж бачиш, і себе, й іншого, і любиш, і сердишся, і сумуєш одночасно.
І все об'ємне. І любиш, звісно, набагато більше через усю цю мішуру. І кожна деталь, кожна кісточка, жилочка, крапелька може стати точкою прикладання твоєї любові.
Головне, щоб вистачило часу.
Аглая Датешидзе
