Універсальних порад про те, як жити, на жаль, не існує. Кожен живе по совісті. Тільки у когось вона є, а у кого-то — відсутня. Стародавні заповіді пропонували підставляти праву щоку, після удару по лівій.
А в бразильських серіалах, якими нас годувало вдосталь телебачення в 90-ті роки, ми часто чули таку фразу: «Помста — це страва, яку подають холодною».
Скривджені й ображені бразильці мстилися кривдникам, і мстилися страшно — іноді ціною свого життя.
Мудрі японці радять охолодити свій запал і сісти біля річки. Не треба бруднити руки і будувати підступи. Життя сама покарає кривдників за законом бумеранга.
А темпераментні італійці дотримуються іншої думки. Вони жадають помсти і торжества справедливості.
80-річний голлівудський актор Аль Пачіно якось сказав таку фразу:
«Можна простити ворога? Бог простить! Наше завдання — організувати їх зустріч».
Правда, він тут же зізнався, що пожартував. І додав, що він не витрачає свій час та душевну енергію на тих, кого варто було б ненавидіти, тому що занадто зайнятий тими, коли щиро любить.
Цікаву думку озвучив радянський режисер Георгій Данелія:
«Я зустрічав у своєму житті і падлюк, і зрадників. Але всі вони міцно замкнені в сміттєвому ящику моїй пам'яті, вхід їм мої спогади суворо заборонений».
Виходить, що у людини є 2 шляхи: або збирати ненависть в своїй душі, дізнатися про всіх слабких точках кривдника і нанести удар.
На душі стане легше, але в глобальному сенсі — це означає множити негатив і агресію. Тоді чому ми самі краще?
А можна відсторонитися від зрадника, забути про його існування і наповнити свою душу чимось приємним. Або допомогти комусь. Перетворити накопичилася злість і лють в добрий вчинок.
Мені дуже подобається цитата Євгенія Леонова, я сприймаю її, як заповідь:
