Днями я запросив до себе в кабінет гувернантку моїх дітей, Юлію Василівну. Потрібно було поквитатися.
— Сідайте, Юлія Василівна! — сказав я їй. — Давайте порахуємося. Вам напевно потрібні гроші, а ви така церемонная, що самі не спитаєте... Ну... ми Домовилися з вами по тридцяти карбованців на місяць...
— По сорок...
— Ні, по тридцяти... У мене записано... Я завжди платив гувернанткам за тридцяти. Ну, ви прожили два місяці...
— Два місяці і п'ять днів...
— Рівно два місяці... У мене так записано. Слід вам, значить, шістдесят карбованців... Відняти дев'ять неділь... адже ви не займалися з Колею по неділях, а гуляли тільки... так три свята...
Юлія Василівна спалахнула і затеребила оборочку, але... ні слова!..
— Три свята... Геть, отже, дванадцять рублів... Чотири дні Коля був хворий і не було занять... Ви займалися з однією тільки Варею... Три дні у вас боліли зуби, і моя дружина дозволила вам не займатися після обіду... Дванадцять і сім — дев'ятнадцять. Відняти... залишиться... гм... сорок один рубль... Вірно?
Ліве око Юлії Василівни почервонів і наповнився вологою. Підборіддя її затремтів. Вона нервово закашляла, засморкалась, але — ні слова!..
— Під Новий рік ви розбили чайну чашку з блюдечком. Геть два рубля... Чашка коштує дорожче, вона фамільна, але... бог з вами! Де наше не пропадало? Потім-з, на вашу недогляд Коля поліз на дерево і порвав собі сюртучок... Геть десять... Покоївка теж по вашому недогляд вкрала у Вари черевики. Ви повинні за всім дивитися. Ви отримуєте платню. Отже, значить, геть ще п'ять... Десятого січня ви взяли в мене десять рублів...
— Я не брала, — прошепотіла Юлія Василівна.
— Але у мене записано!
— Ну, нехай... добре.
— З сорока одного відняти двадцять сім — залишиться чотирнадцять...
Обидва очі наповнилися сльозами... На довгому хорошеньком носику виступив піт. Бідна дівчинка!
— Я тільки раз брала, — сказала вона тремтячим голосом. — Я у вашої дружини взяла три рубля... Більше не брала...
— Так? Бач адже, а у мене і не записано! Геть з чотирнадцяти три, залишиться одинадцять... Ось вам ваші гроші, наймиліша! Три... три, три... один і один... Отримаєте-с!
І я подав їй одинадцять рублів... Вона взяла і тремтячими пальчиками поклала їх у кишеню.
— Спасибі, — прошепотіла вона.
Я схопився і заходив по кімнаті. Мене охопила злість.
— За що спасибі? — запитав я.
— За гроші...
— Але ж я ж вас обібрав, чорт візьми, пограбував! Водь я вкрав у вас! За що ж merci?
— В інших місцях мені і зовсім не давали...
— Не давали? І не дивно! Я пожартував над вами, жорстокий урок дав вам... Я віддам вам усі ваші вісімдесят! Он вони в конверті для вас приготовані! Але хіба можна бути такою кислятиною? Чому ви не протестуєте? Чого мовчите? Хіба можна на цьому світі не бути зубастою? Хіба можна бути такою розмазнею?
Вона кисло посміхнулася, і я прочитав на її обличчі: «Можна!»
Я попросив у неї прощення за жорстокий урок і віддав їй, на превеликий її подив, всі вісімдесят. Вона боязко замерсикала і вийшла... Я подивився їй услід і подумав: легко на цьому світі бути сильним!
