Одна жінка розповідала, що одного разу зайшла в кімнату свого синочка, щоб поцілувати його. Виходячи з кімнати, погасила світло, але раптом його стривожений голосок благально звернувся до неї: «Мамо, не йди!» Вона підійшла до нього, нахилилась над ним: «Чому, сонечко?» – "Тому що, коли тебе немає, я такий... я такий... бідний".
Розмірковуючи над розмовою хлопчика, чому бідний? Адже він міг сказати: «Мені сумно» або «Я боюся». І це було б звично, банально. Бо, незважаючи на все, печаль, як і страх, швидко розсіюється. Але хлопчикові вдалося підібрати слово, яке тончайше виражає його почуття: «Я бідний». А це вже щось набагато більше. Бідний – це той, кому не вистачає необхідного, хліба насущного, хто позбавлений цього силою, може померти. Це так добре, що хлопчик маленький так сильно відчув в той вечір, що його мама є його сенсом життя, його щоденним хлібом, що без неї він дійсно бідний, бідний до тривоги і занепокоєння.
А чи зможемо ми одного разу сказати Богові, як той хлопчик, з таким же поривом, з тією ж силою переконливості: «Господи, не йди. Бо, коли Тебе немає, я так бідний". В той день, коли таке станеться, це буде наукою молитви.
