Жінка без забобонів
(Роман)
Максим Кузьмич Салютов високий, широкоплечий, осанистий. Статура його сміливо можна назвати атлетичною. Сила його надзвичайна. Він гне двогривневі, вириває з корінням молоді деревця, піднімає зубами гирі та клянеться, що немає на землі людини, яка наважилася б поборотися з ним.
Він хоробрий і сміливий. Не бачили, щоб він коли-небудь чого-небудь боявся. Навпаки, його самого бояться і бліднуть перед ним, коли він буває сердитий. Чоловіки й жінки верещать і червоніють, коли він потискає їхні руки: боляче!!! Його прекрасний баритон неможливо слухати, бо він заглушає... Сила-людина! Іншого подібного я не знаю.
І ця жахлива, нелюдська, волова сила була схожа на ніщо, на розчавленого щура, коли Максим Кузьмич освідчувався в коханні Олені Гаврилівні! Максим Кузьмич бліднув, червонів, тремтів і не був у змозі підняти стільця, коли йому доводилося вичавлювати зі свого великого рота: "Я вас люблю!" Сила стушувалася, і велике тіло перетворювалося на велику пустопорожню посудину.
Він освідчувався в коханні на ковзанці. Вона пурхала по льоду з легкістю пір'їнки, а він, ганяючись за нею, тремтів, млів і шепотів. На обличчі його були написані страждання... Спритні, верткі ноги підгиналися й плуталися, коли доводилося вирізати на льоду якийсь примхливий вензель... Ви думаєте, він боявся відмови? Ні, Олена Гаврилівна любила його і жадала пропозиції руки і серця... Вона, маленька, гарненька брюнеточка, готова була щохвилини згоріти від нетерпіння... Йому вже тридцять, чин його невеликий, грошей у нього не дуже багато, але зате він такий гарний, дотепний, спритний! Він чудово танцює, прекрасно стріляє... Краще за нього ніхто не їздить верхи. Раз він, гуляючи з нею, перестрибнув через таку канаву, перестрибнути через яку не зміг би будь-який англійський скакун!..
Не можна не любити таку людину!
І він сам знав, що його люблять. Він був упевнений у цьому. Страждав же він від однієї думки... Ця думка душила його мозок, змушувала його біснуватися, плакати, не давала йому пити, їсти, спати... Вона отруювала його життя. Він клявся в коханні, а вона в цей час копошилася в його мозку і стукала в його віскі.
- Будьте моєю дружиною! - говорив він Олені Гаврилівні. - Я вас кохаю! скажено, страшно!!!
І сам водночас думав:
"Чи маю я право бути її чоловіком? Ні, не маю! Якби вона знала, якого я походження, якби хто-небудь розповів їй моє минуле, вона дала б мені ляпаса! Ганебне, нещасне минуле! Вона, знатна, багата, освічена, плюнула б на мене, якби знала, що я за птах!"
Коли Олена Гаврилівна кинулася йому на шию і заприсягнулася йому в коханні, він не почувався щасливим.
Думка отруїла все... Повертаючись із ковзанки додому, він кусав собі губи й думав:
"Негідник я! Якби я був чесною людиною, я розповів би їй усе... усе! Я повинен був, перш ніж освідчуватися в коханні, посвятити її у свою таємницю! Але я цього не зробив, і я, значить, негідник, негідник!"
Батьки Олени Гаврилівни погодилися на шлюб її з Максимом Кузьмичем. Атлет подобався їм: він був шанобливий і як чиновник подавав великі надії. Олена Гаврилівна почувалася на емпіреях. Вона була щаслива. Зате бідний атлет був далеко не щасливий! До самого весілля його мучила та сама думка, що й під час пояснення...
Терзав його й один приятель, який, як свої п'ять пальців, знав його минуле... Доводилося віддавати приятелеві майже всю свою платню.
- Пригости обідом в Ермітажі! - говорив приятель. - А то всім розповім... Та двадцять п'ять рублів дай у борг!
Бідний Максим Кузьмич схуд, змарнів... Щоки його впали, кулаки стали жилавими. Він захворів від думки. Якби не кохана жінка, він застрелився б...
"Я негідник, негідник! - думав він. - Я повинен порозумітися з нею до весілля! Нехай плюне на мене!"
Але до весілля він не порозумівся: не вистачило хоробрості.
Та й думка, що після пояснення йому доведеться розлучитися з коханою жінкою, була для нього жахливішою за всі думки!..
Настав весільний вечір. Молодих повінчали, привітали, і всі дивувалися їхньому щастю. Бідний Максим Кузьмич приймав вітання, пив, танцював, сміявся, але був страшенно нещасливий. "Я себе, скотину, змушу порозумітися! Нас повінчали, але ще не пізно! Ми можемо ще розлучитися!"
І він пояснив...
Коли настав жаданий час і молодих проводили до спальні, совість і чесність узяли своє... Максим Кузьмич, блідий, тремтячий, такий, що не пам'ятає споріднення і ледве дихає, несміливо підійшов до неї і, взявши її за руку, сказав:
- Перш ніж ми належатимемо... одне одному, я маю... маю порозумітися...
- Що з тобою, Макс?! Ти... блідий! Ти всі ці дні блідий, мовчазний... Ти хворий?
- Я... маю тобі все розповісти, Лелю... Сядемо... Я маю тебе вразити, отруїти твоє щастя... але що ж робити? Обов'язок насамперед... Я розповім тобі своє минуле...
Леля зробила великі очі й усміхнулася...
- Ну, розповідай... Тільки скоріше, будь ласка. І не тремти так.
- Ро... народився я в Там... там... там... бові... Батьки мої були не знатні і страшно бідні... Я тобі розповім, що я за птах. Ти жахнешся. Зачекай... Побачиш... Я був жебраком... Будучи хлопчиком, я продавав яблука... груші...
- Ти?!
- Ти жахаєшся? Але, люба, це ще не так жахливо. О, я нещасний! Ви проклянете мене, якщо дізнаєтеся!
- Але що ж?
- Двадцяти років... я був... був... був... вибачте мене! Не женіть мене! Я був... клоуном у цирку!
- Ти?!? Клоуном?
Салютов в очікуванні ляпаса закрив руками своє бліде обличчя... Він був близький до непритомності...
- Ти... клоуном?!
І Леля повалилася з кушетки... схопилася, забігала...
Що з нею? Вхопилася за живіт... Спальною понісся і посипався сміх, схожий на істеричний...
- Ха-ха-ха... Ти був клоуном? Ти? Максинька... Голубчику! Уяви що-небудь! Доведи, що ти був ним! Ха-ха-ха! Голубчику!
Вона підскочила до Салютова й обійняла його...
- Уяви що-небудь! Милий! Голубчику!
- Ти смієшся, нещасна? Зневажаєш?
- Зроби що-небудь! І на канаті вмієш ходити? Та ну ж бо!
Вона обсипала обличчя чоловіка поцілунками, пригорнулася до нього, залебезила... Не помітно було, щоб вона гнівалася... Він, нічого не розуміючи, щасливий, поступився проханню дружини.
Підійшовши до ліжка, він порахував три і став догори дриґом, спираючись лобом об край ліжка...
- Браво, Макс! Біс! Ха-ха! Голубчику! Ще!
Макс похитнувся, стрибнув, як був, на підлогу і заходив на руках...
Вранці батьки Лелі були страшенно здивовані.
- Хто це там стукає нагорі? - запитували вони один одного. - Молоді ще сплять... Мабуть, прислуга пустує... Возяться-то як! Які мерзотники!
Папаша пішов нагору, але прислуги не знайшов там.
Шуміли, на превеликий його подив, у кімнаті молодих... Він постояв біля дверей, потиснув плечима і злегка прочинив їх... Зазирнувши до спальні, він з'їжився і ледве не вмер від здивування: посеред спальні стояв Максим Кузьмич і виробляв у повітрі найвідчайдушніші salto mortale; біля нього стояла Льоля й аплодувала. Обличчя обох світилися щастям.
1883г.
