Коли ти в жаху вибігаєш з ванною і лаєшся (майже матом), що туалет перестав змивати... а 4х річна дитина каже: «Напевно, це через мене. Я кинула дуже багато паперу. Мені потрібен був картонний рулон. Вибач, будь ласка». І ти замість «сьогодні ніяких мультиків!» відповідаєш: «Добре, дякую за чесність».
Коли підліток дзвонить тобі з шкільної поїздки в сльозах і каже: «Мене зловили з алкоголем. Що мені робити?» А ти замість «вдома отримаєш»кажеш: «Не переживай. Це не кінець світу. З ким ти? Де? В безпеці?»
Коли ти говориш чоловікові: «Піди перевір, чи дихає вона. Вона надто довго спить». І він замість «не говори дурниці, думки матеріальні» відповідає: «Я перевірю. Але чого ти боїшся?». І ти обговорюєш з них свій страх синдрому раптової дитячої смерті. І він тебе обіймає.
Коли дитина каже: «Я боюся зробити невірний вибір, піти не в той університет. Раптом я пошкодую», і ти замість «у тебе ще є рік на подумати, це важливе рішення, від нього залежить все життя» відповідаєш: «Ти завжди можеш передумати. Помилка — це теж результат. Ми ростемо і наш погляд на себе змінюється».
Коли старші діти говорять про дитинку: «коли вона кричить, у мене всередині така злість, така злість», а ти розуміюче киваешь замість того, щоб нагадати, що це твоя сестра і ти мусиш її любити.
Як же комфортно жити в будинку, де є емоційна безпека.
Життя стає абсолютно іншою.
У ній майже немає страху, менше злості і дуже багато підтримки.
Автор — Наталія Реміш
